Державний історико-архітектурний

заповідник у м. Бережани

15 травня – 150-років від дня народження гетьмана Української Держави

...На початку червня 1917-го в рамках підготовки до літнього наступу (т.зв. «офензиви Керенського» – авт.) з-під Коломиї під Бережани перевели російський 34-й армійський корпус генерала Павла Скоропадського [1, с. 56, 58; 2, с. 194]. Так майбутній гетьман опинився під Бережанами. Однак про гетьманство тоді ще не йшлося.
21 червня командарм віддав наказ про наступ. 34-й корпус мав швидко вийти на лінію Вільховець–Мечищів [2, с. 194–195].
...Бої були жорстокими – Дикі Лани, Обручовський ліс. Зрештою, наступальний порив російської армії швидко вичерпався – як напише згодом у споминах П.Скоропадський, далася взнаки «революційна деморалізація», і невдовзі командування відвело частини в резерв – у район Мужилова й Бурканова [1, с. 57; 2, с. 196, 197; 3, с. 167]. Утім, про все – детальніше і по порядку...
На фронтах віяло змінами.
21.06.2017 р. газета «Кієвская мисль» писала, вочевидь, маючи на увазі сусідній 41-й армійський корпус, який діяв на лінії Шибалин–Посухів, що недавно поповнені вояками-українцями частини 18 червня першими піднялися в атаку під національними прапорами і вибили ворога з шанців [4].
В іншому джерелі читаємо: «Під містечком Потутори військовий міністр О.Керенський і головнокомандувач Південно-Західного фронту генерал О.Гутор мали змогу особисто спостерігати наступ 113-ї дивізії 41-го корпусу, що йшла в атаку під червоними й українськими жовто-блакитними стягами» [5, с. 55].
...І тут, окрім факту підняття жовто-блакитних стягів, бачимо ще один: уже після початку наступу під Потуторами побував тодішній військовий міністр тимчасового уряду росії О.Керенський. Також відомо, що тими днями (в історичних довідках подається «у червні» – авт.) він навідувався до неприфронтового Божикова [6]. Чому?
Справа в тому, що, за деякими даними, до і під час наступу штаб 34-го кор¬пусу Павла Скоропадського розміщувався саме в Божикові. Принаймні це випливає з мемуарів тодішнього інспектора артилерії корпусу ген. О.Аккермана, про що пишуть історики Г.Савченко і Г.Папакін [3, с. 166; 4].
Візит О.Керенського до Божикова, хоча й побічно, але підтверджує цю версію (щоправда, дослідник історії села Володимир Семенів подає, що О.Керенський «побував в околицях Божикова» [7, с. 91]).
Генерал О.Аккерман стверджував, що тема українізації 34-го корпусу обговорювалася ще напередодні «наступу Керенського» під час відвідин корпусу в Божикові (саме «в Божикові» – авт.) головнокомандувачем Південно-Західного фронту генералом О.Гутором та його начальником штабу М.Духоніним: мовляв, головком висловлювався про потребу українізації корпусу як запоруку його порятунку [3, с. 166; 4].
Так, найпрагматичніші з російських генералів уже розуміли: або вони утримають цілісність і боєздатність армії для протидії більшовикам, або більшовики їх знищать. Такою цементуючою ідеєю, яка вже оволодівала солдатськими масами, як бачимо з появи жовто-блакитних стягів, була українізація армії! Про прихильність царських генералів до українства тут, звичайно, не йшлося...
Тож, за цією версією, яка, звичайно, ще потребує більш детальних досліджень, ідею українізації 34-го армійського корпусу тодішньої російської армії, який згодом склав ядро формування збройних сил Центральної Ради УНР, вперше озвучено саме в Божикові, де містився штаб корпусу.
І, вочевидь, саме тут була зворохоблена «українська тема» в діяльності самого Павла Скоропадського, що невдовзі привела його до гетьманства!
І було це в Божикові ще перед великим наступом, тобто – до відвідин штабу корпусу посланцем Симона Петлюри, представником УГВК при штабі фронту поручником Петром Скрипчинським [3, с. 166; 4]: П.Скрипчинський із пропозицією українізувати корпус приїжджав до П.Скоропадського вже пізніше – до Мужилова, куди було перенесено штаб після відводу військ із Диких Ланів [1, с. 57; 5, с. 56; 8].
Мужилів був уже потім.
Як, зрештою, й Меджибіж на Хмельниччині, куди генерал відвів свої частини й, попри те, що в його жилах текла кров українського козацького старшини, не зразу, а лише дочекавшись «дозвільних директив» від новопризначеного верховним головнокомандувачем російської армії Лавра Корнілова [4, с. 44] (?! – авт.), провів їхню українізацію: наприкінці серпня корпус уже мав нову назву – 1-й Український корпус і нові відзнаки – з жовтими смугами на блакитному полі...
...До гетьманства Павла Скоропадського залишалося 8 місяців...

Джерела та література
1. Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917–1918. – Київ–Філадельфія, 1995. URL: https://web.archive.org/web/20210724124726/http://archeos.org.ua/wp-content/uploads/2013/11/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.pdf.
2. Савченко Г.П. Участь 34-го корпусу російської армії П.Скоропадського в літньому наступі 1917 р. URL: http://library.vspu.net/bitstream/handle/123456789/3001/37.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
3. Савченко Г.П. Павло Скоропадський і зародження ідеї українізації 34-го корпусу російської армії в 1917 році. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Savchenko_Hryhorii/Pavlo_Skoropadskyi_i_zarodzhennia_idei_ukrainizatsii_34-ho_korpusu_rosiiskoi_armii_v_1917_rotsi.pdf?.
4. Папакін Г.В. Українізація 34-го корпусу: за наказом Л. Корнілова чи покликом душі? (за новими джерелами). URL: https://coollib.com/b/256112/read.
5. Ковальчук Михайло. Українізація на Південно-Західному фронті російської армії (травень–листопад 1917 р.). // Військово-історичний альманах. 2007. ч.2. URL: https://shron2.chtyvo.org.ua/Viiskovo-istorychnyi_almanakh/Chyslo_02_15.pdf?.
6. Божиків. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B6%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2.
7. Володимир Семенів. Божиків – село на перехресті століть. – Львів: Друкарські куншти, 2010.
8. В.Моздір. Процеси українізації 34-го армійського корпусу корпусу під командуванням Павла Скоропадського – останнього гетьмана України (серпень–листопад 1917 р.). // Науковий вісник «Межибіж». Матеріали Другої науково-краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико-культурній спадщині України». – Меджибіж–Хмельницький, 2009.
9. Ковальчук Михайло. Українізація 34-го корпусу російської армії (серпень–листопад 1917 р.). // Мандрівець. 2012. №4. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Kovalchuk_Mykhailo/Ukrainizatsiia_34-ho_korpusu_rosiiskoi_armii_serpen__lystopad_1917_r/.

Ігор Мельник,
ДІАЗ у м. Бережани.

На 75-річчя пам'яті 

Рідко яке село може похвалитися тим, що два його колишні душпастирі мають статус Слуг Божих – триває беатифікаційний процес прилучення їх до лику Блаженних. Куропатники на Бережанщині можуть. Імена Слуг Божих – оо. Петро Пастух, розстріляний у тюрмі НКВД у Тернополі в червні 1941-го, та Іван (Януарій) Розумний, знищений у сталінському ГУЛАГу у 1948-му...
Про о. П. Пастуха уже писалося (див. http://www.diaz.org.ua/index.php/ua/naukova-robota/publikatsii-pratsivnykiv/293-rozstrilyanyy-u-vitsi-khrysta).
Про о. І. Розумного дізнаємося вперше.

...Отець Януарій (Іван) Розумний народився 16.06.1891 р. у с. Корнів на прикарпатській Городенківщині, у селянській родині [1; 2; 3].
Після народної школи в рідному селі, п'ять років (1905–1910) навчався в Коломийській гімназії з українською мовою викладання [1].
27.10.1910 р. вступив до Чину оо. Василіян, новіціят відбув у Крехівському монастирі, де через пів року на облечинах отримав чернече ім'я Януарій [1].
Склавши перші чернечі обіти 30.06.1912 р., у 1912–1914 рр. пройшов гуманістичні студії й курс риторики у тому ж Крехові [1; 4, с. 492; 5, с. 385] і як брат-клирик був переведений до монастиря у Лаврові [1; 6, с. 211].
18.09.1914 р., із початком Першої світової війни, разом з іншими василіянами перебрався до Хорватії, де у францисканському монастирі в містечку Ястребарсько, що неподалік Загреба, розпочав філософські студії.
Утім, у Хорватії перебував недовго – до липня 1915-го: вивчення філософії упродовж 1915–1917 рр. завершував уже в Лаврові [1].
Там же, у Лаврові, 17.12.1917 р. склав вічні чернечі обіти, пройшов богословські студії і 18.04.1920 р. був рукопокладений у целібаті [1; 7, с. 270; 8, s. 375].
Ще до висвячення, у 1919–1920 рр., тодішній богослов III року навчання Януарій Розумний викладав релігію в школі лаврівського монастиря оо. Василіян [9, с. 133].
Після висвячення, у 1920–1921 рр., служив проповідником і сповідником у монастирі Воздвиження Чесного Хреста в Бучачі й до 1926-го викладав там же у Місійному інституті – передусім, історію, а також мови – латинь, грецьку, німецьку [1; 7, с. 270].
Після лікування в 1926-му у Підгірцях, служив у монастирях в Улашківцях, Милівці, Михайлівці. Згодом був переведений на роботу в друкарні при Жовківському монастирі [1; 10, с. 81; 11, с. 154; 12, с. 226].
Однак влітку 1930-го о. Іван Януарій Розумний вирішує змінити своє призначення – попросив про звільнення з Чину і включення до складу єпархіяльного духовенства Львівської Архиєпархії [1].
Тож у 1931 р. був призначений сотрудником у Сновичах на Золочівщині [13, с. 29]. Утім, вочевидь, ненадовго...
У жовтні 1931 р. «Львівські Архієпархіальні Відомості» повідомили про призначення о. Януарія Розумного сотрудником у Куропатниках на Бережанщині [14, с. 13], вочевидь – на заміну о. Василя Еліяшевського.
Сотрудником у Куропатниках о. Я. Розумний служив при о.-парохові Іллі Залуцькому [15, с. 5], також колишньому василіянину, який до того довший час служив ігуменом Підгорецького монастиря [8, s. 546; 16], а згодом – перейшов у парафіяльні священники [8, s. 494, 546]...
У лютому 1932 р. львівська газета «Діло» помістила допис, у якому о. Я. Розумний поданий серед священників бережанського деканату – тоді ж, у лютому 1932 р., брав участь у похороні Олени Бачинської, дружини пароха Бережан і бережанського декана о. Евзебія Бачинського [17, с. 5].
Вочевидь, після служіння у 1931–1932 рр. сотрудником у Куропатниках о. Януарій (Іван) Розумний був переведений завідателем парафії с. Убинь Милятинського деканату. Про це писали «Львівські Архієпархіальні Відомості» у травні 1932 р. [18, с. 15], а невдовзі – до Свіржа, сотрудником церкви Покрови Пресвятої Богородиці [8, s. 375; 19, с. 121].
Після Свіржа – ще три роки, 1933–1936 рр. – служив адміністратором у Богатківцях на Підгаєччині [8, s. 375; 20, с. 47] (у 1936 р., водночас, іменований ректором церкви в Тучнім Перемишлянського деканату [20, с. 47]), потім, у 1937-му – коротко служив сотрудником у Липиці Горішній на Рогатинщині при о. Іванові Мащакові, колишньому, у 1888–1904 рр., парохові прибережанських Потуторів.
Кажуть, о. І. Мащак мав у Липиці Горішній непорозуміння зі своїм сотрудником о. Януарієм Розумним. Мовляв, «накинений проти волі» І. Мащака, той «серед вірних сіяв інтриги і розкол». Утім, насправді, вочевидь, було інше: причиною скандалу були москвофільські погляди пароха. Зрештою, дійшло до того, що 7.10.1937 р. Митрополичий Ординаріат, розібравшись у ситуації, запропонував о. І. Мащакові залишити парафію «за станом здоров'я» [21].
А щодо о. Януарія Розумного... У Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігаються скарги, листи та інші документи про розгляд Митрополичою Консисторією звинувачень проти о. Я. Розумного у зловживанні ним службовим становищем, вочевидь, у 1930-х. Так от: зловживанням службовим становищем трактувалося ведення ним метричних книг українською мовою [22, поз. 1894]!
Із 1938 р. о. Януарій (Іван) Розумний – адміністратор парафій Милятинського деканату (у Кам'янко-Струмилівському повіті) [8, s. 375], зокрема, у с. Банюнин [23, с. 54], станом на 1.01.1944 р. – у с. Стрептів (нині – Кам'янка-Бузька територіальна громада) [24, с. 35]. Окрім того, деякий час викладав у Львівській Духовній семінарії [1].
...11.04.1945 р. о. Іван Розумний був арештований НКВД [1; 2; 3; 25].
Як зазначено в матеріалах Місії «Постуляційний Центр беатифікації і канонізації святих УГКЦ» із посиланням на архіви СБУ, звинувачувався в тому, що був «пособником німецьких окупантів»: мовляв, зустрів їх у селі хлібом-сіллю, а потім, у 1941–1943 рр., був мужем довір'я повітової управи УЦК, організатором і керівником читальні, на якій повісив тризуб, закликав молодь вступати до дивізії «Галичина», а також – був головою податкової комісії з вилучення хліба і інших продуктів в селян (вочевидь, мова йде про т. зв. «здачу континґенту»), брав участь у комісії із відправки людей на роботи до Німеччини. Разом з тим, констатують енкаведисти, систематично займався антирадянською агітацією [1].
13.08.1946 р. Військовим трибуналом військ МВС Львівського округу засуджений до 10-ти років позбавлення волі, 5-ти років позбавлення прав після звільнення й конфіскації майна.
Із 17.10.1946 р. відбував покарання у селищі Нижня Пойма у Красноярському краї (нині – РФ), де 13.05.1948 р. помер мученицькою смертю – від серцевої недостатності та дистрофії [1; 2; 3; 26]...
Від 2001 р. триває беатифікаційний процес прилучення о. Івана Розумного до лику Блаженних [3], і поки триває процес він має статус Слуги Божого [1]. 

Джерела та література
1. Матеріали Місії «Постуляційний центр беатифікації і канонізації святих УГКЦ». – Львів, 2023.
2. Короткі біографічні дані інших Слуг Божих та духовенства УГКЦ, яке зазнало репресій у часи сталінських репресій 1941–1950 рр. URL: http://www.missiopc.org.ua/index.php/biohrafii.
3. Іван Розумний. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D0%B9.
4. Шематизм всего клира греко-католицького єпархій соєдинених Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік від Рожд. Хр. 1912. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16314/edition/14968/content.
5. Шематизм всего греко-католицького клира злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік 1914. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16316/edition/14970/content.
6. Шематизм всего греко-католицького клира злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік 1918. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16317/edition/14971/content.
7. Шематизм всего клира греко-католицької єпархії Станіславівської на рік Божий 1925. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16123/edition/15361/content.
8. Дмитро Блажейовський. Історичний шематизм Львівської Архієпархії (1832–1944). Том II. Духовенство і Релігійні Згромадження. / Національний Університет Київська-Могилянська Академія, Український Католицький Університет Св. Климента Папи у Львові. – Київ: Видавничий Дім «КМ Академія», 2004.
9. Записки Чина св. Василія Великого. Том 5, вип. 1–4. – Львів-Жовква, 1932–1941. URL: https://shron2.chtyvo.org.ua/Chyn_sv_Vasylia_Velykoho/Zapysky_Tom_5_Vypusk_1-4.pdf?.
10. Schematismus Universi Cleri Graeco-Catholicae Dioeceseos Stanislaopoliensis pro Anno Domini 1928. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16086/edition/15286/content.
11. Шематизм всего клира греко-католицької єпархії Станиславівської на рік Божий 1929. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16125/edition/15356/content.
12. Шематизм греко-католицького духовенства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік Божий 1930. URL: https://www.pbc.rzeszow.pl/dlibra/publication/12936/edition/11797/content?ref=desc.
13. Львівські Архієпархіальні Відомості. 1931. ч.I. 1.03. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1931-1932-1933-2.pdf .
14. Львівські Архієпархіальні Відомості. 1931. ч.II. 15.10. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1931-1932-1933-2.pdf .
15. Шематизм Львівської Архієпархії на 1931/1932 рр.
16. Підгорецький монастир. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%80.
17. Подяка. // Діло. 1932. №44. 28.02. URL: https://libraria.ua/numbers/192/23094/.
18. Львівські Архієпархіальні Відомості. 1932. ч.V. 15.05. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1931-1932-1933-2.pdf.
19. Шематизм гр. кат. духовенства Львівської архієпархії на рік 1932/33. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16358/edition/14704/content.
20. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1936. ч.III–IV. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1936_compressed.pdf.
21. Роман Москаль. Парох Липиці Горішньої о. Іван Мащак: Талергоф та деякі інші факти про його життя і служіння. URL: https://m.facebook.com/rohatynchyna/photos/a.901827419861669/1586008068110264/?type=3.
22. Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Греко-католицька Митрополича Консисторія, м. Львів. 1806–1945 рр. Фонд №201. Опис №2а. Церковний суд 1743, 1773–1774, 1785–1945 рр. URL: https://tsdial.archives.gov.ua/pdf/F.%20201%20op.%202%20a.pdf.
23. Шематизм духовенства Львівської архієпархії. 1938. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16359/edition/14693/content.
24. Спис гр.-кат. духовенства Львівської Архієпархії (стан з дня 1 січня 1944 р.). URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Shematyzm_Lvivskoi_arkhyieparkhii/1944_rik.pdf?.
25. Місія Постуляційний Центр беатифікації УГКЦ. URL: http://missiopc.blogspot.com/p/blog-page_27.html.
26. Martiyrs Killed in odium fidei under Communist Regimes in Eastern Europe. URL: http://newsaints.faithweb.com/martyrs/East04.htm. 

Ігор Мельник,
ДІАЗ у м. Бережани.

На площі в центрі Будапешту неподалік угорського парламенту височить величний пам'ятник лідерові боротьби угорського народу за незалежність Ференцу Ракоці – бунтівний князь верхи на коні. Хто знає, може той кінь – із бережанських конюшень Синявських?..
Утім, про все – по порядку.
...У листопаді 1701-го бунтівному угорському князю із родини спадкоємного правителя Трансільванії Ференцові Ракоці вдалося втекти з австрійської в'язниці біля Відня. Вибратися допомогла дружина, вмовивши начальника...
Зрештою начальника в'язниці за зраду стратили, дружину князя запроторили до монастиря, а дітей відібрали. Сам Ракоці був заочно засуджений до страти [1, s. 44; 2; 3; 4], але на цей час уже перебував у Бережанах, де отримав прихисток у замку Адама і Ельжбети Синявських: за одними даними, на Різдво вже був тут [1, s. 44], за іншими – з лютого 1702-го [5].
Вочевидь, посприяло те, що мав із Адамом Синявським далекі родинні стосунки [5; 6, s. 46]. А можливо – й не лише це...
Так чи інакше, а невдовзі до Ракоці в Бережанах приєднався й його товариш – граф Міклош Берчені. Обидва в замку Синявських перебували під вигаданими іменами військових інженерів.

1. Таємний притулок бунтівного князя
...Одного раннього весняного дня в середині березня 1703 р. «військовим інженерам» доповіли, що чужинці здалеку розпитували в місті про князя Ракоці. Цими чужинцями були Міхай Пап і Дьєрдь Біґе, двоє збіднілих угорських шляхтичів.
Вони їх таки знайшли. А знайшовши, зробили те, задля чого розшукували – передали князеві лист від земляків із просьбою очолити повстання проти Габсбургів, бо, мовляв, на нього сподівається вся країна [8; 9].
На перший лист кур'єри згоди князя не отримали. 27 березня своє 27-річчя Ракоці, вочевидь, святкував у Бережанах...
Невдовзі, під час Великодня, кур'єри побували в Бережанах вдруге.
Тоді Ракоці послав до Угорщини одного зі своїх людей – щоб оцінив не лише громадські настрої, а й практичні речі – стан замків та кількість вояків.
Через місяць посланець повернувся. Утім, не сам – з ним до Бережан приїхав ватажок повстанців Томаш Есе, торговець сіллю з Тарпи.
Під час їх особистої зустрічі в замку Есе переконував Ракоці, що потрібна його особиста присутність, зрештою – повинні бути видимі, відчутні докази того, що він на боці повстанців [9].

2. Гроші Синявського для угорського повстання
Ракоці ж розумів, що окрім його присутності для повстання потрібні кошти.
І він робить відчайдушну спробу: 17 березня пише з Бережан листа французькому послу до Варшави – обгрунтовує, яка допомога йому знадобиться для початку боротьби проти Габсбургів, і просить цих коштів [7, s. 103; 10] – стільки, щоб найняти дві тисячі вояків...
Утім, Париж далеко, а діяти треба було швидко. І тоді...
Тоді Ракоці вирішує позичити гроші в Синявських: 2.04.1703 р. він пише в Бережанах розписку Адамові й Ельжбеті Синявським щодо позики із заставою власного майна на 125 тис. німецьких (так у тексті – авт.) форинтів – пропонує половину садиби Маковиця [7, s. 103; 108, 115].
Вочевидь, мова йшла, зокрема – й про Маковицький замок, сто років до того викуплений родиною Ракоці в руського (українського) князя Януша Острозького, який володів твердинею після 1582 р. – шлюбу з донькою угорського аристократа Шереді [11]. Утім, це – інша історія...
Щоправда, в заставній розписці була цікава умова: свої володіння Ракоці зможе передати кредиторам лише тоді, коли переможе в повстанні. Справа в тому, що із 6.07.1701 р. на його майно австрійською владою було накладено арешт, а з осені – взагалі конфіскація [7, s. 115]. Тобто, заставна власність насправді була уявною. Вочевидь, це розуміли й Синявські...
Тож чи практично відбулася ця угода – достовірно не відомо.
До речі, в бережанський період, окрім Синявських, Ракоці на тих же умовах домовлявся про кредит з якимсь капітаном Яном Сокольнуським та його дружиною – під заставу іншого майна на суму 2,5 тис. рейнських (так у тексті – авт.) форинтів [7, s. 109]. Утім, і про цю угоду надалі нічого не відомо...
...Відомо, що князь Ракоці просив Адама Синявського допомоги військом. Деякі джерела кажуть, що Адам не міг собі цього дозволити, оскільки 24.05.1702 р. отримав призначення гетьманом польним коронним від короля Августа II, який був союзником імператора Леопольда I Габсбурга, за умови, що «більше не підтримуватиме угорських повстанців» [7, s. 104–105] (щоправда, деякі джерела подають, що таки таємно допомагав [12, s. 136]. Та й сама умова короля «більше не підтримувати» свідчить, що раніше таки підтримував)...
Можливо, далекі родинні стосунки із Адамом Синявським тут допомагали мало [5; 6, s. 46]. Утім...

3. Від Ельжбети – щиро: кохання і зброя
Допомагали стосунки з Ельжбетою: вони – тоді ще 24-річний, але вже жонатий князь і 31-річна дружина гетьмана – познайомилися перед Різдвом 1701-го й – невдовзі між ними виникли романтичні стосунки [6, s. 45, 46, 53; 13].
На час знайомства з Ельжбетою у нього було два сини – однорічний і новонароджений, третього сина, чотирирічного, він у 1700-му поховав [3; 14]. Єдиній дочці Ельжбети Софії Марії ще не було й трьох: до того 12 років у шлюбі з Адамом Синявським у них дітей не було [15; 16]...
Ельжбета, як зазначав відомий український дослідник Стефан Томашівський, вчитель Бережанської гімназії у 1903–1906 рр., «не прагнула статусу вірної жени» [5].
До речі, ще раніше, до появи в її житті Ракоці було, принаймні, два скандали, пов'язані з «певними вольностями гетьманової жени»: ходили чутки про її роман з Яном Станіславом Яблоновським, «доброзичливці» навіть роздобули їх любовне листування і передали Адамові. Утім, скандал, який вів до розлучення, було зам'ято, і родині Любомирських, з якої походила Ельжбета, «вдалося переконати бережанського зятя, що він став жертвою політичної інтриги» [13; 17].
Наступним об'єктом пристрасті Ельжбети був князь Олександр Собеський [13], один із синів короля Яна III Собеського [18]...
До слова: із трьох любовних фаворитів Ельжбети тільки Ян Станіслав Яблоновський був її ровесником, Собеський і Ракоці, які були ровесниками між собою, значно молодші від неї – на сім років...
Утім...
Саме вона, Ельжбета Синявська, зорганізовувала для Ракоці військову підтримку: нишком від польського короля у 1703 р. придбала близько тисячі рушниць і спорядила дві-три сотні волохів, яких послала на підтримку угорців [6, s. 47].
До речі, серед легіонерів, які допомагали Ракоці зброєю виборювати угорську незалежність, окрім волохів і галичан, зафрахтованих Синявською, та русинів-добровольців, за свідченням московського посла у Відні князя Голіцина, були й «деякі свавільники з Поділля і Запорог» [2].
...Саме завдяки Ельжбеті Синявській через Бережанський замок надходила й підтримка від французького короля Людовика XIV – близько 200 тисяч талерів щорічно упродовж восьми років визвольної боротьби [6, s. 47].
...Як пишуть історики, закохана Ельжбета «хотіла не тільки останні гроші, а й кров власну віддати» [6, s. 47]...
Інтриги додавало й те, що 24.11.1703 р., у розпал їхнього роману, вона народила у Львові дівчинку. Відомо, що немовля у серпні 1704-го померло [1, s. 49; 5; 19]...
...«Вона надала йому (Ракоці – авт.) притулок у своєму маєтку, допомагала вербувати найманців і налагоджувати політичні контакти. Фактично вона стала міністром закордонних справ Ракоці. Вона позичала йому гроші на купівлю зброї, шила бойові хоругви для куруців (так називали учасників антигабсбурзького повстання)», – стверджують дослідники [13].
А що ж Адам Синявський? Із 1702 р. він, польський гетьман польний коронний, керував придушенням іншого національно-визвольного повстання – українського, козаків під проводом Семена Палія – у Правобережній Україні проти Корони Польської, а на початку наступного 1703-го наказав стратити – посадити на палю – брацлавського козацького полковника Андрія Абазина. А ще – тримав під владою Львів, будучи львівським старостою [20]...

4. Із Бережан: маніфест, що підняв угорців за свободу
...6.05.1703 р. у Бережанах була третя делегація повсталих угорських селян, яку очолював уже згадуваний Томаш Есе [10].
Тут, у Бережанському замку, Ференц Ракоці передав йому власноруч написаний маніфест, відомий в історії як «Бережанська відозва», який починався словами «Recrudescunt» («Старі рани славної угорської нації відновлюються») і в якому князь «докладно пояснював угорцям необхідність боротьби за свободу» [9; 10] (щоправда, у деяких джерелах, зокрема й в угорських, датою оприлюднення цього одного із найважливіших документів національно-визвольної війни угорського народу [21] подають 12 травня [10]).
Утім, видається, ключовим тут є інше – те, що відозву до угорців про необхідність боротьби за національну незалежність Ференц Ракоці написав у Бережанському замку і саме із Бережан закликав угорців до визвольного повстання, сприймаючи боротьбу за свободу нації як вищу необхідність. Добрий урок для нинішньої угорської влади із Бережан із глибини 320-ти років, чи не так? Особливо ж – у контексті нинішніх угорсько-українських відносин...
Нагадаємо: був травень 1703-го. Невдовзі, на рубежі травня й червня, Ракоці та Берчені покинули Бережани – дорогою на Львів [1, s. 48].
14.06.1703 р. бунтівний князь особисто очолив повстання, зустрівшись із селянським військом на гірському карпатському перевалі...

5. Епілог
...Однак на цьому не сталося.
Коли у 1706-му під тиском шведів польський король Август II зрікся престолу, саме Ельжбета Синявська підмовляла Ракоці виставити свою кандидатуру на виборах короля Польщі і, використовуючи своє давніше знайомство з російським царем Петром І, запропонувала йому підтримати свого коханця [6, s. 49], що той, зрештою, й зробив [2].
Більше того: коли, отримавши вищий військовий чин Великого гетьмана коронного, її чоловік Адам Синявський також висунув свою кандидатуру, змусила його відмовитися від претензій на корону, погрожуючи розлученням [6, s. 49] – вочевидь, щоби не створював конкуренції Ракоці...
Щоправда, вибори в Польщі тоді виграв третій – уродженець Львова Станіслав Лещинський, якого підтримував не російський цар Петро І, а шведський король Карл XII.
До речі, частково саме через Ракоці Ельжбета встановила політичні контакти й з козацьким гетьманом Іваном Мазепою [1, s. 70]. Але все це – інші теми. Хоча й красномовно ілюструють розмах діяльності впливової бережанки...
...У 1711 р. Ельжбета запросила Ференца Ракоці стати одним із хресних батьків її єдиної з Адамом Синявським спадкоємниці – дочки Софії Марії. Кумами Синявських разом із Ракоці мали стати польський король Август II і російський цар Петро I – два католики, один – православний [1, s. 80; 6, s. 50]. Церемонія хрещення була запланована на 6 червня в Ярославі [1, s. 80] (за іншими даними, з посиланням на листи Е. Синявської, церемонія відбулася наприкінці червня 1711 р. [1, s. 33]).
До речі, напередодні Петро I першим запрошував Ельжбету стати хресною мамою його дитини, яка мала народитися [1, s. 80]. Чи мова йшла про народжену у грудні 1709-го майбутню російську імператрицю 1741–1762 рр. Єлизавету Петрівну і чи була бережанська вельможа хресною мамою тієї російської імператриці – не відомо. Утім, це – інша тема...
Так чи інакше, але ще до приїзду до Ярослава Ракоці надіслав Синявській листа, в якому намагався пояснити причини припинення їхніх стосунків. «Ніколи не було необхідності з тобою розлучатися, але я, ймовірно, ніколи не знайду достатньо можливостей, щоби догодити тобі», – писав князь [1, s. 81]...
...Коли у 1728 р. дочка Ельжбети Синявської, похресниця Ференца Ракоці Софія Марія після смерті її чоловіка, на 26 років старшого графа Станіслава Денгофа, овдовіла, пропозицію одружитися їй робив син Ракоці Єжи.
Щоправда, тоді сватання не закінчилось нічим. А через пару місяців, 21.03.1729 р., Ельжбети Синявської не стало [1, s. 86; 22]...
Через шість років, 8.04.1735 р., на еміграції в Туреччині відійшов у Вічність і Ференц Ракоці [14]. Кажуть, перед тим опублікував щоденники, в яких скаржився на «гріховну пристрасть» Ельжбети [13]...
...«Бережанська відозва» як один із найважливіших документів національно-визвольної війни угорського народу [21] увійшла в аннали історії Угорщини, а Бережани як місто, в якому вона написана, – у шкільні підручники [23]...
...Чи саме на тому коні, що вилитий у бронзі на пам'ятнику Ференцові Ракоці на центральній площі угорської столиці, бунтівний князь покидав Бережани на рубежі травня й червня 1703-го, історія мовчить...

Джерела та література
1. Bożena Popiołek. Królowa bez korony: studium z życia i działalności Elżbiety z Lubomirskich Sieniawskiej ok. 1669-1729. – Kraków: Wydawnictwo Naukowe WSP, 1996. URL: https://rep.up.krakow.pl/xmlui/handle/11716/2324.
2. Повстання Ракоці. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A0%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D1%86%D1%96.
3. Кто они, герои площади героїв? URL: https://www.hungarus.com/geroi_rakoczi_ferenc/.
4. Йозеф Ракоци. URL: https://www.wikiwand.com/ru/%D0%99%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%84_%D0%A0%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D1%86%D0%B8.
5. У Бережанах відбувся «Ференц-фест»! URL: http://info.berezhany.net/the-news/ridne-misto/3716-ferenc-racotsi-fest-2.
6. Z Bogiem za ojczyznę i wolność – o Franciszku II Rakoczym bohaterze Węgier. – Warszawa 2016.
7. Közlemények. Sípos Ferenc Rákóczi Ferenc záloglevelei lengyel főurak számára, 1703. URL: http://epa.oszk.hu/00000/00018/00026/pdf/EPA00018_hadtortenelmi_2013_1_103-115.pdf.
8. Rákóczi Ferenc, II. URL: https://www.arcanum.com/en/online-kiadvanyok/Lexikonok-magyar-eletrajzi-lexikon-7428D/r-775E4/rakoczi-ferenc-ii-77684/.
9. A szabadságharc kapujában: Brezán, 1703. május 6. URL: https://rakoczimuzeum.hu/hu/ii-rakoczi-ferenc/584-a-szabadsagharc-kapujaban-brezan-1703-majus-6.
10. Breznai kiáltvány. URL: https://hu.wikipedia.org/wiki/Breznai_ki%C3%A1ltv%C3%A1ny.
11. Маковицький замок князь Януш отримав завдяки шлюбу. URL: https://ostvr.com/uk/Zborov/info.
12. Agnieszka Słaby. Rządzichaoleszycka. Dwór Elżbiety z Lubomirskich Sieniawskiej jako przykład patronatu kobiecego w czasach saskich. – Kraków: Wydawnictwo Libron, 2014. URL: https://depot.ceon.pl/bitstream/handle/123456789/4818/Rz%c4%85dzicha%20oleszycka.%20Dw%c3%b3r%20El%c5%bcbiety%20z%20Lubomirskich%20Sieniawskiej%20jako%20przyk%c5%82ad%20patronatu%20kobiecego%20w%20czasach%20saskich.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
13. Wiesław Chełminiak. Elżbieta Sieniawska – A woman not even afraid of the devil. The uncrowned Queen of Polan. URL: https://polishhistory.pl/elzbieta-sieniawska-a-woman-not-even-afraid-of-the-devil/.
14. Ференц II Ракоці. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%86_II_%D0%A0%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D1%86%D1%96.
15. Ельжбета Гелена Сенявська. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D1%8C%D0%B6%D0%B1%D0%B5%D1%82%D0%B0_%D0%93%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0_%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0.
16. Марія Софія Сенявська. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%A1%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F_%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0.
17. Iwona Kienzler. Adam Mikołaj Sieniawski i Elżbieta z Lubomirskich. Tym skandalem żyła cała Rzeczpospolita. URL: https://wielkahistoria.pl/adam-mikolaj-sieniawski-i-elzbieta-z-lubomirskich-tym-skandalem-zyla-cala-rzeczpospolita/.
18. Александер Собєський. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80_%D0%A1%D0%BE%D0%B1%D1%94%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.
19. Elżbieta z Lubomirskich Sieniawska. Polityk – fundator – patron. URL: https://www.wilanow-palac.pl/elzbieta_z_lubomirskich_sieniawska_polityk_fundator_patron.html.
20. Адам-Миколай Сенявський. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%B0%D0%BC-%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9_%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.
21. Віднянський С.В. Національно-визвольна війна угорського народу 1703–1711. // Енциклопедія історії України: Т.7: Мі-О / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2010. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Natsionalnovyzvolna_vijna_uhorskoho_narodu_17031711.
22. Elzbieta Sieniawska. URL: http://vv-travel.ru/tarticlle/elzbieta-sieniawska.
23. Бережанський замок – серед ста культурних об'єктів України, які планують реставрувати. URL: https://suspilne.media/47959-berezanskij-zamok-sered-sta-kulturnih-obektiv-ukraini-aki-planuut-restavruvati/.

Ігор Мельник,
ДІАЗ у м. Бережани.

На 175-річчя створення у Львові Головної Руської Ради 

2.05.1848 р. під час хвилі революцій у Європі, відомих як «Весна народів», у Львові для захисту прав українського населення була створена перша в Галичині українська політична організація – Головна Руська Рада.
Варто згадати: багато що в українському питанні Головною Руською Радою було зроблено вперше – розпочато видання першої в Галичині української газети «Зоря Галицька», скликано Собор руських учених, створено національну гвардію, організовано культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця», відкрито у Львові «Народний Дім», а ще – саме вона прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу і за її рішенням 25.06.1848 р. він був уперше вивішений над Львівською ратушею [1]. 

Із бережанських гімназистів – у перші ряди творців «Весни народів».
Уродженець Шибалина Михайло Куземський – голова Головної Руської Ради, останній єпископ Пратулинських мучеників
Варто згадати й те, що троє із п'яти осіб вищого керівництва Головної Руської Ради, які були обрані на установчих зборах 2.05.1848 р. і під керівництвом яких вперше в історії Галичини провадилися всі ці революційні зрушення, були пов'язані з Бережанами – обидва заступники голови – о.-крилошанин Михайло Куземський (уродженець с. Шибалин, колишній бережанський гімназист 1821–1827 рр., згодом – останній єпископ Холмський) [2, с. 669; 3, с. ххі] та правник Іван Борисикевич (у списках учнів Бережанської гімназії з 1829 р., автор проекту статуту Ради) [2, с. 627; 3, с. хіх, ххі], а також один із двох секретарів – о. Михайло Малиновський (колишній бережанський гімназист, уродженець с. Новосілка на Підгаєччині [2, с. 325; 3, с. хіх, ххі]. Саме його рукою писаний протокол першого установчого засідання Ради 2.05.1848 р. [3 с. ххіх]).
До того ж, о. Михайло Куземський не лише був обраний головою установчих зборів, а фактично з перших днів очолював Головну Руську Раду й невдовзі був уформалений, тобто – обраний її головою [3, с. хіх, ххі].
І ще одне. Коли ми говоримо про спроби знищення греко-католицької церкви, здебільшого згадуємо період після Другої світової війни, інспірований НКВД Львівський псевдособор 8–10.03.1946 р. із його «возз'єднанням» УГКЦ з російською православною церквою, протести греко-католицького духовенства і репресії проти них.
Утім, видається, першим у новітній історії Галичини ще XIX ст. протестом проти насаджуваного російським царатом «возз'єднання» тоді – Холмської єпархії УГКЦ з російською православною церквою – був протест нашого земляка, тодішнього Холмського єпископа Михайла Куземського у 1871-му – зречення престолу!
Розуміючи мотиви М. Куземського і на знак поваги до нього, Папа Римський до кінця його життя офіційно не визнав цього зречення і не позбавив його єпископського сану [4].
...Нині в Бережанах у колишньому костелі Св. Миколая монастиря оо. Бернардинів діє церква Мучеників Пратулинських – нагадуванням про те, що 24.01.1874 р. за відмову передати сільську греко-католицьку церкву російському православному священникові сотня російських солдатів розстріляла 13 вірян с. Пратулин (нині – село у Люблінському воєводстві Польщі) [5].
Пам'ятаємо й про те, що єпископом Пратулинських мучеників, який зрікся посади, але не здався у вірі, був наш земляк – уродженець Шибалина й бережанський гімназист Михайло Куземський...
...До речі, одним із перших тоді переслідуваних росіянами греко-католицьких священників, який не прийняв російського православ'я і за це був інтернований, був адміністратор парафії в Руській Волі (нині – село на Низьких Бескидах в Словаччині – авт.) о. Лонгин Карпович [6, с.136]. Той самий о. Л. Карпович, який, перебравшись згодом до Галичини, у 1894–1895 рр. служив на Бережанщині – вікарієм монастиря оо. Василіян у Краснопущі [7, с. 182; 8, с. 182; 9, s. 525]. Утім, це – тема іншого дослідження...
...Дієвим членом Головної Руської Ради був також уродженець Бережан і колишній бережанський гімназист 1828–1834 рр. о. Рудольф Мох, на той час уже автор другої в Галичині після «Русалки Дністрової» книжки, написаної українською народною мовою – збірки поезій «Мотиль» [2, с. 683].
...Активно співпрацював із керівництвом Головної Руської Ради – сприяв налагодженню контактів із цісарським двором – тодішній, із грудня 1848 р., парох церкви Св. Варвари у Відні о. Спиридон Литвинович, уродженець прибережанського села Дрищів (нині – Надрічне), колишній бережанський гімназист, у 1863–1869 рр. – Галицький митрополит [2, с. 326; 3, с. 122, 137, 194]. 

Семінаристи: з ідеями Головної Руської Ради – на бережанські парафії.
Отець Франц Розлуцький, двоюрідний дід Богдана Лепкого, служив душпастирем у Вільхівці
Утім маловідомо, що 2.05.1848 р. в установчих зборах Головної Руської Ради у Львові, ще будучи семінаристами, брали участь, принаймні, п'ять майбутніх душпастирів на Бережанщині – Стефан Білинський, Михайло Яримович, Франц Розлуцький, Еміль Грабович і Микола Котлярчук [3, с. 3, 5, 7, 8, 9, 14, 252, 244–245].
...Отець Стефан Білинський того ж 1848-го був рукопокладений і до кінця року приїхав на своє перше душпастирське місце до Бережан – сотрудником церкви Святої Трійці. Щоправда, уже 1849-го перейшов на Львівщину [9, s. 41]
...Церква Святої Трійці у Бережанах була першою парафією й о. Михайла Яримовича – із 1850-го до 1858-го служив тут сотрудником [9, s. 173].
Колишній бережанський гімназист із 1835 р., о. М. Яримович із 1850-го [2, с. 38; 10, s. 79, 147] був також гімназійним греко-католицьким катехитом (за іншими даними, вочевидь, неточними – із 1856-го [11, с. 62]).
А коли 1858-го о. Теофіл Павликів склав повноваження пароха у Бережанах і переїхав до Львова – парохом Успенської (Волоської) церкви, о. Михайло Яримович, який служив тут уже вісім років, був призначений адміністратором бережанської парафії [9, s. 173; 12, s. 54].
Утім, перебував на цій посаді не довго – наприкінці наступного 1859-го парохом церкви Святої Трійці у Бережанах прийшов о. Микола Котлярчук [9, s. 173], а його перевели адміністратором капеланії до Куропатників [13, s. 54, 196], де він 20.04.1860 р. – на 37 році життя – помер [9, s. 173; 14, s. 222].
...Колишній бережанський гімназист (вступив до гімназії у 1837 р. [10, s. 111]) Франц Розлуцький після висвячення у 1850-му був скерований на перше душпастирське місце до Вільхівця біля Бережан, де служив упродовж п'яти років: у 1850–1854 рр. – адміністратором капеланії і в 1854–1855 рр. – капеланом.
Із Вільхівця перейшов у с. Теляче (нині – Мирне) на Підгаєччині, де служив ще чверть століття й помер 21.12.1880 р. [9, s. 375].
Цікаво, що о. Франц Розлуцький був шваґром о. Михайла Глібовицького, одруженого з його рідною сестрою Марією з Розлуцьких [15; 16, с. 258].
Коли 12.09.1871 р. дочка о. Михайла та Марії Глібовицьких Домна брала шлюб з тодішнім богословом, а згодом – парохом у Поручині й Жукові на Бережанщині о. Сильвестром Лепким, о. Франц Розлуцький асистував [16, с. 258].
Коли Богдан Лепкий у «Казці мойого життя» згадував свояків Розлуцьких із Телячого [17, с. 165], вочевидь, мав на увазі передусім тамтешнього пароха о. Франца Розлуцького – рідного брата його бабусі Марії Глібовицької. Щоправда, Богдан бабусі Марії не пам'ятав – вона померла ще до його народження [9, с. 134]. Зате міг пам'ятати свого двоюрідного діда о. Франца Розлуцького – той відійшов у Вічність, коли Богдан мав 8 років [9, s. 375]...
Син о. Франца Розлуцького, також колишній бережанський гімназист о. Дмитро Розлуцький [10, s. 111; 18, с. 6] усе своє священницьке життя – від висвячення у 1886-му до відходу у Вічність 1914-го – служив душпастирем у с. Жовчів на Рогатинщині. Коли за нього у 1908–1910 рр. громада вимурувала нову церкву, 10 образів до іконостасу написав його племінник Богдан Лепкий [9, s. 375; 19, с. 108, 109].
Онук о. Франца Розлуцького, син о. Дмитра Лесь Новіна-Розлуцький (Новіна – творчий псевдонім), троюрідний брат Богдана і Левка Лепких, підхорунжий УСС, як і Левко Лепкий – літописець Січового Стрілецтва, був талановитим актором, режисером, а ще – композитором і письменником [20]...
До речі, із виставами організованого ним у рідному Жовчеві ще до Першої світової війни драматичного гуртка приїжджав й до Бережан [21].
Під час навчання у Кракові (також ще до Першої світової війни – авт.) квартирував у професора Богдана Лепкого.
Більше того: саме він, Лесь Розлуцький, був першим автором музики до вірша Богдана Лепкого «Видиш, брате мій...» («Журавлі») – ще до написання відомої нині мелодії Левком Лепким. Пісня Леся Розлуцького свого часу вийшла в світ на грамофонній платівці, яку до сьогодні розшукують колекціонери і дослідники [20]...
...Ще один із учасників установчих зборів Головної Руської Ради, висвячений 1852-го о. Еміль (Омелян) Грабович першим місцем свого служіння мав Жуків – був призначений адміністратором парафії у 1853-му, служив 3 роки – до 1856 р., поки не обмінявся парафіями з о. Йосифом Лужницьким із с. Бачів, тоді – Нараївського деканату [9, s. 149; 22, s. 60]...
...Рукопокладений 1853-го о. Микола Котлярчук до Бережан прийшов 1859-го із Сихова, що біля Львова, і служив тут парохом упродовж 14 років – до 1873-го [9, s. 216; 23; 24, s. 60; 13, s. 53; 25, s. 30].
Коли після польського повстання 1863 р. відносини між польською та українською молоддю в Бережанах стали досить напруженими, місцева влада, звинувативши о. М. Котлярчука як головного провідника українців, намагалася усунути його з парафїї [26, с. 7], а ще – організовувала звинувачення у русофільстві, йому часто вибивали шибки в помешканні [27, с. 139].
Зрештою, священник перейшов на іншу парафію – у с. Кривеньке Гусятинського повіту, помінявшись місцями з уже згадуваним о. Михайлом Глібовицьким [23].
До речі, його онук – о. Костянтин Котлярчук, який служив у Винниках біля Львова, після Другої світової війни відмовився перейти на російське православ'я, був заарештований НКВД і відбув із сім'єю 13 років заслання в Сибіру – у Хабаровському краї [28, с. 51]. 

У Руській раді в Бережанах.
Одним із перших військових капеланів в історії Українського війська був капелан загону національної гвардії у Бережанах у 1848–1849 рр. о. Евтимій Громович, тоді – парох с. Потутори, раніше – адміністратор парафії с. Лапшин
...Головою Ради народної Бережанського греко-католицького деканату був о. Стефан Лежогубський, тодішній парох с. Жуків, який у 1846–1848 рр. ще й був адміністратором Бережанського деканату [9, s. 263; 29, s. 110, 114].
15.05.1848 р. на великій церковній відправі у Жукові о. С. Лежогубський в присутності урядового чиновника оголосив скасування панщини [30, с. 415], а вже через місяць став одним із провідників «Весни народів» на Бережанщині.
15.06.1848 р. саме він, жуківський парох о. Стефан Лежогубський, як голова Ради народної Бережанського греко-католицького деканату підписав лист бережанської Руської Ради до Головної Руської Ради про необхідність публікації в пресі й усних оголошень селянам імператорських указів і уря¬дових постанов українською, а не церковнослов'янською мовою, щоби, мовляв, запобігти їх неправильному тлумаченню ними (другий підпис – секретаря Ради, бережанського пароха о. Теофіла Павликіва) [31, с. 420].
Руська Рада в м. Бережанах тоді займалася питаннями українізації шкільництва [3, с. 76, 153, 172, 180], запобігання «злих виборів» [3, с. 145], організовувала збір підписів за поділ Галичини на польську і руську (українську) [3, с. 164] й створення («зав'язання») гвардії народної [3, с. 80]...
Утім, із згасанням «Весни народів» згас і о. Стефан Лежогубський – відслуживши у Жукові два десятиліття, помер 11.10.1852 р. там же, у Жукові, й був похований біля сільської церкви [9, s. 263; 32, с. 41].
До речі, 4.03.1847 р. о. С. Лежогубський разом із парохом с. Поручин о. Йосифом Макогонським хрестив сина лапшинського пароха о. Теодора Джулинського Лева [32, с. 40, 41], згодом – довголітнього пароха у родинному Лапшині й відомого видавця.
...Секретарем і, вочевидь, скарбником Бережанської окружної Руської ради був 27-річний парох церкви Св. Трійці у Бережанах о. Теофіл Павликів [3, с. 243; 33, с. 7; 34, с. 5], уродженець Бережан – син попереднього бережанського пароха о. Михайла Павликіва, бережанський гімназист (випуск 1837 р.) [2, с. 129; 35], який у 1848–1852 рр. ще й став першим викладачем руської (української) мови в Бережанській гімназії (заступником учителя) [33, с. 7; 2, с. 137] (інші дані – у 1848–1850 рр. [2, с. 39], або у 1849–1853 рр. [35]), згодом – парох Успенської (Волоської) церкви у Львові, почесний крилошанин Митрополичої Капітули, депутат Австрійського парламенту і Галицького крайового сейму.
...Одним із членів Бережанської окружної Руської ради був також наступний після о. С. Лежогубського адміністратор Бережанського деканату о. Лев Польовий, парох с. Кізлів [3, с. 214], згодом – член-засновник «Галицько-Руської матиці», діяч «Народного Дому», із 1861-го – також депутат Австрійського парламенту і Галицького крайового сейму, а із 1862-го – парох Городенки [36].
...Капеланом сформованого окружною Руською Радою загону національної гвардії у Бережанах у 1848-1849 рр. був 47-річний парох с. Потутори о. Евтимій Громович [37, с. 26] – чи не один із перших військових капеланів в історії Українського війська!
На 1848 р. о. Е. Громович служив парохом Потуторів, раніше, принаймні у 1831–1832 рр., був адміністратором парафії у Лапшині [9, s. 152].
Саме він освятив прапор загону [38, с. 33], який після поразки «Весни народів» переховував у церкві Святої Трійці Бережанах тамтешній парох о. Т. Павликів. Прапор зберігався у храмі до Другої світової війни [39, с. 36]...
Парохом у с. Потутори о. Е. Громович прослужив пів століття, у 1887 р. вийшов на пенсію [37, с. 26; 40, с. 34], а 10.08.1889 р. помер [9, s. 152; 41, с. 92]...
...І ще одне. 1.03.1849 р. на засідання Бережанської окружної Руської Ради прибув власник маєтку у Великих Шумлянах Бережанського округу (нині – с. Шумляни Саранчуківської сільської територіальної громади) Йосиф Шептицький і публічно заявив, що повертається до народності своїх предків, тобто починає вважати себе українцем. Бережанська окружна Рада прийняла його до свого складу. Йосиф Шептицький був рідним братом діда Митрополита Андрея Шептицького – стрийком його батька [3, с. 119, 192; 42, с. 155].

Джерела та література
1. Головна Руська Рада. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0.
2. Бережанська гімназія. Сторінки історії. Ювілейна книга. / Упорядник і відповід. ред. Надія Волинець. – Тернопіль: Джура, 2007.
3. Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції. / За редакцією О.Турія. / Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів, 2002. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Kryshtalovych_Uliana/Holovna_Ruska_Rada_1848-1851_protokoly_zasidan_i_knyha_korespondentsii.pdf?PHPSESSID=m6to0vnq9c5lstt4a2oc4gpm62.
4. Мученики з Пратулина. URL: https://risu.ua/mucheniki-z-pratulina_n83083.
5. Пратулинські мученики. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BC%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8.
6. Записки Чина св. Василія Великого. Том V. Вип. 1–4. – Львів–Жовква, 1932–1941. URL: https://shron2.chtyvo.org.ua/Chyn_sv_Vasylia_Velykoho/Zapysky_Tom_5_Vypusk_1-4.pdf?.
7. Шематизм Всечесного Клира гр. кат. митрополитальної Архидієцезії Львовской на рок 1894. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16336/edition/14635/content.
8. Шематизм Всечесного Клира гр. кат. митрополитальної Архидієцезії Львовской на рок 1895. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16337/edition/14641/content.
9. Дмитро Блажейовський. Історичний шематизм Львівської Архієпархії (1832–1944). Том II. Духовенство і Релігійні Згромадження. / Національний Університет Київська-Могилянська Академія, Український Католицький Університет Св. Климента Папи у Львові. – Київ: Видавничий Дім «КМ Академія», 2004.
10. Stulecie gimnazyum Brzeżańskiego. 1806–1906. / red. Stefana Tomaszewskiego. – Brzeżany: staraniem I nakladem komitetu, 1907. URL: https://polona.pl/item/stulecie-gimnazyum-brzezanskiego-1806-1906,MTMyNzUwNDYy/4/#info:metadata.
11. Бережанська Земля. Історично-мемуарний збірник. / Комітет «Видавництва Бережани». – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1970.
12. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1859. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16167/edition/14646/content.
13. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1860. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16168/edition/14650/content.
14. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1861. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16169/edition/14657/content.
15. Світлана Багрій. Родовід Розлуцьких. Матеріали досліджень. – Рогатин, 2013.
16. д-р Василь Лев. Богдан Лепкий. 1872-1941. Життя і творчість. / Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Т. CXCIII. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1976. URL: https://libraria.ua/issues/1293/103863/?PageNumber=79&PictureId=182528.
17. Богдан Лепкий. Казка мойого життя. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2014.
18. Світлана Багрій. Богдан Лепкий: нові сторінки життя і творчості. // Освітянське слово. 2014. №36–37. 13.11.
19. Проців М.П. Зустріч друзів в Бережанах (Zjazd kolezenski w Brzezanach) 1880–1900. 24.VII. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Сер. Літературознавство. – Тернопіль: ТНПУ, 2012. – Вип. 36. URL: http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/2795/1/Prociv.pdf.
20. Лесь Новіна-Розлуцький. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%81%D1%8C_%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D0%BB%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.
21. Володимир Морозюк. Слово про Січового Стрільця й театрала Леся Новіну-Розлуцького. // Галицька Просвіта. 2017. №47. 23.11. URL: http://uaprosvita.if.ua/images/2017/47%20673.pdf.
22. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1855. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16163/edition/14625/content.
23. Микола Котлярчук нар. 1827 пом. 26 березня 1887. URL: https://uk.rodovid.org/wk/Запис:769983.
24. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1863. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16171/edition/14674/content.
25. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1872. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16178/edition/14677/content.
26. А.Чернецький. На слідах Маркіяна. // Діло. 1937. №150. 11.07. URL: https://libraria.ua/numbers/192/20960/?PageNumber=7&ArticleId=779232&Search=Яримович%20Йосиф.
27. Анна Вероніка Вендланд. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією, 1848–1915. / Переклад з німецької Х.Назаркевич. – Львів: Літопис, 2015. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Anna_Veronika_Wendland/Rusofily_Halychyny_Ukrainski_konservatory_mizh_Avstriieiu_ta_Rosiieiu_1848_1915.pdf?.
28. Руслан Делятинський, Олег Єгрешій, Любов Соловка. «Від Голгофи через катакомби до Воскресіння»: до 70-х роковин Львівського псевдособору 1946 р. // Наук. вісник ІФБУ «Добрий Пастир»: Зб. наук. праць. Богослов'я. 2016. Вип. 9. URL: https://www.academia.edu/33418722/50_%D0%94%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A0_%D0%84%D0%B3%D1%80%D0%B5%D1%88%D1%96%D0%B9_%D0%9E_%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0_%D0%9B_%D0%92%D1%96%D0%B4_%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D1%84%D0%B8_%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7_%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B8_%D0%B4%D0%BE_%D0%92%D0%BE%D1%81%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%B4%D0%BE_70_%D1%85_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BF%D1%81%D0%B5%D0%B2%D0%B4%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%83_1946_%D1%80_%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA_%D0%B2%D1%96%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D0%86%D0%A4%D0%91%D0%A3_%D0%A3%D0%93%D0%9A%D0%A6_%D0%94%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%80_%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2_%D1%8F_%D0%92%D0%B8%D0%BF_9_2016_%D0%A1_32_77.
29. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1848. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16160/edition/14606/content.
30. Василь Подуфалий. Жуків. Бережанська Земля. Том II. Історично-мемуарний збірник. / головний комітет Бережанщинии і Козівщини. – Торонто–Нью-Йорк–Лондон–Сідней–Бережани–Козова, 1998.
31. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. / За заг. ред. А.П.Коцура, Н.В.Терес. – Київ-Чернівці: Книги-XXI, 2008. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0003393.
32. Роман Горак. Кривда. / Лев Джулинський: священик, видавець, громадський діяч. Збірник матеріалів. / автор-упорядник Олександр Коковін. – Львів: Свічадо, 2015.
33. Пиндус Б., Хаварівський Б. Павликів Теофіль Михайлович. // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. – Т.3: П–Я. / редкол.: Г.Яворський та ін. – Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008.
34. Володимир Парацій. Одна з важливих стадій українського націотворення. // Бережанське віче. 2008. №21.
35. Твердорус. Феофил Павликов (из львовской газеты 1890 г.). URL: https://zapadrus.su/rusmir/istf/1335-tverdorus-feofil-pavlik-iz-lvovskoj-gazety-1890-g.html.
36. Полевий Лев. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%9B%D0%B5%D0%B2.
37. о. Забанджала Михайло. Лицарі духа: Військове капеланство УГКЦ ХIХ – ХХ століття у біографіях. – Львів: Свічадо, 2018. URL: http://anyflip.com/qraa/xwkh/basic.
38. Дмитро Забзалюк. Служба українських військових формацій першої половини ХХ ст. Монографія. / Львівський державний університет внутрішніх справ. – Львів, 2012. URL: file:///C:/Users/%D0%90%D0%B4%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80/Downloads/UL0000012.PDF.
39. Богдан Тихий. Тричі воскресла церква Пресвятої Трійці. // Пам'ятки України. Історія та культура. 2013. №5.
40. Шематизм всечесного клира Митрополитальної архидієцезії греко-католическої Львовской на рок 1887. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16331/edition/14603/content.
41. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1889. ч.IX. 24.09. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/10/1889-2.pdf.
42. Акти Бережанской Рады русской 1848–1849. / упор. Ф.Свистун // Въстникъ «Народного Дома». – Львів, 1909.

Ігор Мельник,
ДІАЗ у м. Бережани.

На 30-річчя пам'яті

14 квітня минає 30 років як відійшла у Вічність інтелігентно скромна і разом з тим духовно незламна людина – колишній працівник секретаріату Митрополита Андрея Шептицького, нотар Митрополичого суду першої інстанції, сотрудник храму Святого Юра у Львові, який, відбувши сім років сталінського ГУЛАГу, понад чотири десятиліття мешкав у Бережанах – працював бухгалтером і, попри переслідування радянською владою, служив у підпіллі УГКЦ, – о. Омелян Гадзевич.

...Отець Омелян Гадзевич народився 10.08.1914 р. у с. Буданів на Теребовлянщині – в родині залізничника [1], у якій окрім нього було ще троє дітей [2, с. 25].
Коли йому виповнилося три роки, померла мама. Вихованням сироти займався брат покійної – о. Омелян Горчинський [1], у 1918 р. – віце-ректор Львівської духовної семінарії [3]. Можливо, його приклад і спричинив вибір вихованцем священничого шляху...
Після здобуття середньої освіти в гімназії м. Станіславів (нині – Івано-Франківськ) [2, с. 25] вступив до Львівської Богословської Академії, ректором якої був Йосиф Сліпий.
Закінчивши у 1937-му навчання в Академії [4, с. 478] і 1939-го одружившись із 22-річною дочкою тодішнього пароха с. Божиків о. Ярослава Літинського Марією, тоді ще богослов Омелян Гадзевич якийсь час працював в бібліотеці Академії [1; 5, с. 97].
До речі, ще під час навчання він підготував текст дослідження «Нарис наукової діяльности Осипа Бодянського» [4, с. 353], його ім'я серед чотирьох абсольвентів, які допомагали вести справи у бібліотеці Академії, 9.10.1938 р. у промові з нагоди 10-ліття закладу згадував о.-ректор Й. Сліпий [4, с. 405].
Здавалося, попереду – світле майбутнє. Однак...
Невдовзі Галичину окупували більшовики.
...Під час відступу наприкінці червня 1941 р. енкаведисти вивели отців-крилошан на Святоюрське подвір'я, поставили «под стєнку» – обличчям до стіни – й оголосили, що вони будуть розстріляні. Лише після кількох годин такого знущання – відпустили.
27-річний богослов Омелян Гадзевич тоді працював і мешкав на території собору Святого Юра. Вочевидь, енкаведисти його не займали – ранг був не той. Утім, «под стєнкой» опинився його вихователь і опікун о.-крилошанин Омелян Горчинський, із 1924 р. – член Митрополичої Консисторії, із 1938 р. – парох Львівської Архикатедри Святого Юра [3]...
До речі, від 2001 р. триває беатифікаційний процес прилучення о. Омеляна Горчинського, який був заарештований органами НКДБ 11.04.1945 р. разом із Кир Йосифом Сліпим та іншими владиками і помер у радянському концтаборі, до лику Блаженних.
...У деяких джерелах подано, що о. О. Гадзевич був висвячений 1939-го [5, с. 97]. Утім, у львівській газеті «Українські щоденні вісті» №24 за 1941 р. читаємо: «Дня 27.VII.1941 ВПреосв. Митрополит висвятив у митрополичій каплиці о. Омеляна Гадзевича з Будзанова, пов. Теребовля» [6, с. 3].
Те ж – у повідомленні в «Львівсько-Архієпархіальних Відомостях»: рукопокладений 27.07.1941 р. [7, с. 71].
Уже 10.08.1941 р., через два тижні після висвячення Митрополитом Андреєм Шептицьким, о. О. Гадзевич дияконував при відправі Преосвященним Никитою Будкою на подвір'ї катедри Св. Юра у Львові поминального Богослуження за душі жертв більшовицького терору [8, с. 8]. А через місяць, 7.09.1941 р., – при відправі в соборі Св. Юра д-ром Йосифом Сліпим Богослужби з панахидою в перші роковини смерті Президента Української Національної Ради ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича [9, с. 3].
У травні 1942 р. «Львівсько-Архієпархіальні Відомості» повідомили, що о. Омелян Гадзевич отримав душпастирську посаду сотрудника при церкві Св. Юра у Львові [10, с. 95].
У Списку душпастирів Львівської Архієпархії на 1.01.1944 р. поданий як сотрудних Архикатедральної церкви Св. Юра у Львові [11, с. 22]. Водночас – працівник секретаріату Митрополита Андрея Шептицького [1; 15, с. 97], перший нотар Митрополичого церковного суду 1-ої інстанції [11, с. 10].
...У книзі Володимира Семеніва «Божиків. Село на перехресті століть» читаємо, що в 1944-му божиківський парох о. Ярослав Літинський, після того, як уже перебралися на Захід обидва його сини, також збирався емігрувати, «...але не зміг вчасно це зробити, оскільки чекав на селі разом з дружиною та донькою Марусею на свого зятя, також священника. Той спізнився, і відтак отець мусив залишитися і перебратися до Бережан, де став на короткий час деканом» [12, с. 217].
Тим зятем, якого чекали Літинські, був він – сотрудник Митрополичого собору Святого Юра у Львові, працівник секретаріату Митрополита Андрея Шептицького о. Омелян Гадзевич.
Так чи інакше, але факт залишається фактом: о. О. Гадзевич залишився в тепер уже знову окупованому радянськими військами Львові.
...20.02.1945 р. Львівським УНКДБ на нього була заведена агентурна справа – його прізвище стояло поряд з прізвищами десяти діячів УГКЦ, серед яких Йосиф Сліпий, Микита Будка, Климентій Шептицький, Микола Чарнецький, згадуваний Омелян Горчинський та інші [13, с. 141].
...Серед священнослужителів, які проживали при катедральному соборі Св. Юра і під час обговорення текстів звернення Ініціативної групи та православного Львівського єпископа Макарія (Оксіюка) не підтримали їх, нарком держбезпеки УРСР С. Савченко у доповідній наркомові держбезпеки СРСР В. Меркулову та секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову від 30.06.1945 р. називає о. Омеляна Гадзевича. При цьому дослівно передає іронічний коментар архімандрита Климентія Шептицького, який також брав участь в обговоренні, щодо створення та дій Ініціативної групи «милістю НКДБ» [14, с. 208]. І додає: коли в собор Св. Юра принесли звернення Ініціативної групи, о. О. Гадзевич, прочитавши його, заявив: «Костельник закликає об'єднатися з православною церквою, але ми мусимо це обговорити зі священниками. Відразу відійти від греко-католицької церкви не можемо» [15, с. 836].
1.07.1945 р. о. О. Гадзевич разом із групою священників на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким підписав лист на ім'я заступника голови Раднаркому СРСР В. Молотова з негативною оцінкою Ініціативної групи з «возз'єднання» та дій о. Костельника як її голови зокрема [16, с. 81].
У спецповідомленні НКДБ УРСР до НКДБ СРСР від 31.07.1945 р. читаємо, що колишній керівник святоюрської канцелярії Гадзевич сказав: «До православ'я нас хоче приєднати київський Совнарком, а вимагання списків непокірних – це підлість, що остаточно дискредитує в наших очах радянську церкву» [16, с. 71].
...Коли у жовтні того ж 1945-го, після арештів органами НКДБ усіх церковних ієрархів, зокрема – й трьох капітулярних вікаріїв, згідно з рішенням капітули, для подальшого управління Церквою обов'язки вікарія мав перебрати о. Микола Хмільовський, це відбулося таємно в соборі св. Юра і, окрім отця-крилошанина Степана Рудя, присутнім був лише о. Омелян Гадзевич [17, с. xlvi]. Отець М. Хмільовський підпільно управляв Церквою на правах капітульного вікарія до липня 1949 р.
А вже 22.10.1945 р. вночі до помешкання о. О. Гадзевича увірвалися п'ять озброєних чекістів і розпочали детальний обшук – перевіряли кожний куток, кожний рубець у білизні, вивертали кишені, перегортали всі сторінки книжок...
Завершивши, зачитали ордер на арешт, зв'язали руки мотузкою і відвезли 31-річного душпастиря до слідчого ізолятора, де провадили допити: били і цікавилися зв'язками з підпіллям ОУН та УПА, іноземними розвідувальними центрами, вимагали назвати прізвища та адреси противників радянської влади [2, с. 26–27].
Відомо, що на допиті 8.01.1946 р., на другий день Різдва, допитувалися, чи члени капітули в період німецької окупації на щотижневих соборах затверджували послання Андрія Шептицького до віруючих і духовенства [13, с. 503]...
20.07.1946 р. вироком військового трибуналу військ МВС Львівської області о. Омелян Гадзевич був засуджений до 8 років каторжних робіт і 5 років позбавлення громадянських прав після звільнення на волю [18].
...Після суду ще якийсь час перебував у пересильній тюрмі на вул. Замарстинівській у Львові, звідси – відправлений етапом у зону з особливим режимом біля м. Воркута на півночі РРФСР (нині – РФ), де працював у шахті [2, с. 28].
...Відбувши сталінські табори (звільнений 4.10.1952 р.), приїхав до сім'ї – у Бережани [1].
Та недовго втішався вільним сімейним життям – у серпні 1961-го в молодому віці померла дружина Марія, одна з перших викладачів новоствореної 1955-го Бережанської музичної школи, а заодно – музичний керівник у дитячому садку-яслах «Ромашка». З батьком залишилися двоє доньок [1; 19, с. 676]...
Отець О. Гадзевич працював бухгалтером у різних установах Бережан (спочатку – в дитячому садку, згодом – у районному побутовому комбінаті [2, с. 28] і, незважаючи на тотальний тиск радянських спецорганів, продовжував служити у підпільній УГКЦ – хрестив дітей, вінчав, сповідав і відправляв похорони, таємно відправляв Служби Божі, зокрема – в монастирі Згромадження Сестер Служебниць.
Вочевидь, у Бережанах до нього таємно навідувався посланець митрополита катакомбної УГКЦ Володимира Стернюка о. Євстахій Смаль, який, за завданням владики, знайомив священників підпілля з рішеннями Апостольського Престолу і Патріарха Кир Йосифа Сліпого, привозив релігійну літературу, видану підпільно «Самвидавом», цікавився матеріальним становищем душпастирів [2, с. 29].
...Радянська влада пильно стежила за кожним кроком о. О. Гадзевича: «уповноважені» часто навідувалися до його дому, застерігали, погрожували, підривали й так знищене концтабором здоров'я.
...Утім, доля дала йому дочекатися виходу з підпілля греко-католицької церкви, вірним якій був усе життя, проголошення незалежності своєї держави: о. Омелян Гадзевич відійшов у Вічність 14.04.1993 р. на 79-му році життя [5, с. 97–98; 18].
Похований на бережанському цвинтарі – біля дружини. Поряд – могила її батьків Літинських...

Джерела та література
1. Рукопис спогадів зятя о. Омеляна Гадзевича Володимира Михайловича Цьолки від 25.12.2000 р. із фондів Музею сакрального мистецтва та історії переслідуваної церкви.
2. Богдан Головин. Ісповідники віри – наші сучасники. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2009.
3. Горчинський Омелян. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Горчинський_Омелян.
4. Світильник істини. Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові. 1928–1929–1944, ч.1. / Матеріали зібрав і опрацював д-р Павло Сениця. – Торонто–Чікаго, 1973.
5. Бережанська Земля. Т.3. Книга пам'яті. / Редактор-упорядник Василь Савчук. – Тернопіль: Збруч, 2006.
6. Українські щоденні вісті. 1941. №24. 2.08. URL: https://libraria.ua/numbers/444/18515/?PageNumber=3&ArticleId=698543&Search=о.%20Омеляна%20Гадзевича.
7. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1942. ч.3–4. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1942_compressed.pdf.
8. Український вісник. 1941. №25. 31.08. URL: https://libraria.ua/numbers/445/18650/?PageNumber=8&ArticleId=703415&Search=%D0%93%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D1%96%20%D0%9A%D0%BE%D1%82%D1%96%D0%B2.
9. Львівські вісті. 1941. №27. 9.09. URL: https://libraria.ua/numbers/175/15240/?PageNumber=3&ArticleId=619557&Search=%D1%81%D0%BE%D0%B2.%20%D0%A1%D1%96%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0.%20%D0%94%D1%96%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%20%D0%BE%D0%BE.%20%D0%9A%D0%BE%D1%82%D1%96%D0%B2%20%D1%96%20%D0%93%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87.
10. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1942. ч.5. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1942_compressed.pdf.
11. Спис гр.-кат. духовенства Львівської Архієпархії (стан з дня 1 січня 1944 р.) URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Shematyzm_Lvivskoi_arkhyieparkhii/1944_rik.pdf?.
12. Володимир Семенів. Божиків. Село на перехресті століть. – Львів: Друкарня куншти, 2010.
13. Людмила Бабенко. Агентурно-оперативні та репресивні технології радянських органів державної безпеки щодо Митрополита Йосифа Сліпого у повоєнний період. // Українська Греко-Католицька церква у контексті вітчизняної історії та сучасних суспільних реалій (до 150-ліття з дня народження Митрополита Андрея Шептицького та 70-ліття з дня ув'язнення Патріарха йосифа Сліпого): Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю (м.Тернопіль, 24-25.04.2015 р.) / – Тернопіль-Київ: Вектор, 2015.
14. Гуркіна Світлана. Архимандрит Климентій Шептицький: маловивчені сторінки життя 1944–1947 рр. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95735.
15. Володимир Сергійчук. Ліквідація УГКЦ (1939–1946). Документи радянських органів державної безпеки. – Київ: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т.1. URL: http://chtyvo.org.ua/authors/Serhiichuk/Likvidatsiia_UHKTs_1939-1946_Dokumenty_radianskykh_orhaniv_derzhavnoi_bezpeky_Tom_1/.
16. Володимир Сергійчук. Ліквідація УГКЦ (1939–1946). Документи радянських органів державної безпеки. – Київ: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т.2. URL: http://chtyvo.org.ua/authors/Serhiichuk/Likvidatsiia_UHKTs_1939-1946_Dokumenty_radianskykh_orhaniv_derzhavnoi_bezpeky_Tom_2/.
17. Богдан Прах. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Том 1: Біографічні нариси (1939–1989). – Львів: Видавництво Українського Католицького університету, 2015. URL: http://er.ucu.edu.ua/bitstream/handle/1/539/Prach_Peremysl%20Eparch.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
18. Митрополит Василій (Семенюк) молитвою вшанував учасників підпілля УГКЦ. URL: http://www.tze.org.ua/reportazhi/2028-митрополит-василій-семенюк-молитвою-вшанував-учасників-підпілля-угкц.html.
19. Бережанська гімназія. Сторінки історії. Ювілейна книга. / Упорядник і відповід. ред. Надія Волинець. – Тернопіль: Джура, 2007.

Ігор Мельник,
ДІАЗ у м. Бережани.