Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани

 

…У 1876 р. церкву в с. Заздрість, що на Теребовлянщині, будовано, зокрема, на кошти місцевих родин Сліпих, Тарнопільських, Дичковських. Можливо, саме ця отримана у спадщину духовна спорідненість супроводжувала у ХХ ст. стосунки двох нащадків цих родин – Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого й отця-пароха Володимира Тарнопільського.

…Отець Володимир Тарнопільський (у деяких джерелах поданий як Тернопільський) народився 1905 р. [1, с. 397; 2, с. 148; 3, пос. 693; 4; 5, s. 443] у с. Варваринці на Теребовлянщині [3, пос. 693; 4] – родинному селі матері (за деякими даними – 24.10.1905 р. [6]).

Щоправда, деякі джерела  місцем народження о. В. Тарнопільського подають сусіднє із Варваринцями село Заздрість [7, с. 261]– родинне село Кир Йосифа Сліпого, а ще – с. Видинів на Прикарпатті (Снятинщина) [1, с. 397; 2, с. 148; 5, s. 443]. Вочевидь, тому, що батько о. В. Тарнопільського – Василь Тарнопільський – походив із с. Заздрість, працював на залізниці [6], і, можливо, як версія, на той час – на залізничній станції «Видинів». Як було насправді, можна було би встановити хіба що за метричними книгами, які, на жаль, не збереглися…

У родині було семеро дітей. Найстарший Іван служив у Січових Стрільцях (вочевидь, у 1-й Бригаді УСС, що діяла в складі УГА – авт.) і загинув у 1919 р. Місце загибелі невідоме [6].

…Батько як працівник залізниці ще до Першої світової війни був направлений на роботу до Бережан, тут у 1915 р. народився син Омелян.

Василь Тарнопільський спершу обслуговував залізничний міст біля с. Жовнівка, там у селі родина деякий час і мешкала, поки не переїхали до Бережан.

У Бережанах спершу поселилися у невеличкому помешканні на нинішній вул. Шевченка (на цьому місці нині – житлова п’ятиповерхівка, колишній гуртожиток «Сільгосптехніки» навпроти дитячого санаторію – авт.). Звідси о. Володимир пішов до народної школи.

Згодом родина почала будувати власне житло на вул. Загороди, але…

Володимир вступив до Бережанської гімназії: у довіднику за 1920/21 навчальний рік бачимо його у списках учнів утраквістичного III-Б класу [8, s. 20].

Деякий час його однокласником був Юрій Добровольський, який, перебуваючи на еміграції, залишив спогади про тогочасну гімназію (згодом Ю. Добровольський, вочевидь, пропустив рік навчання – у спогадах бачимо його в іншому класі) [8, s. 20; 9, с. 396–403].

У Бережанах о. В. Тарнопільський колєгував із Маршицькими, які мешкали на початку вулиці Загороди (Маршицька Ольга і Юрій – у гімназійному класі на рік молодші), а також – з Дакурами (Ольга – однокласниця,  Діонізій, майбутній лікар, – вчився на два класи попереду [8, s. 18, 20, 22]), чий особняк донині стоїть на горбі вище нинішньої вул. Шевченка – зразу за згаданим дитячим санаторієм – майже на перехресті нинішніх вулиць Гімназійної та Комарова).

У Бережанській гімназії о. В. Тарнопільський вступає в «Пласт» [2, с. 148], опікунами якого були професори Василь Левицький (водночас – ще й опікун класу) та Іван Бабій, колишній однокласник Кир Йосифа Сліпого по Тернопільській гімназії [10, с. 57] та старшина УГА.

У 1924 р. тут, у Бережанах, помер батько – Василь Тарнопільський. Тут він і залишився похованим – на міському цвинтарі [6]…

…Попри те, що по смерті батька Володимир, тоді найстарший із дітей, перейняв турботу про родину, він у 1926 р. завершує навчання у Бережанській гімназії і – вступає до Львівської Духовної семінарії – за ректорства о.-д-ра Й. Сліпого [3, пос. 693; 11, с. 125], на 13 років старшого земляка із с. Заздрість (села Заздрість і Варваринці – сусідні біля Струсова).

Під час навчання у семінарії він, напівсирота, був змушений давати приватно уроки, щоби мати хоч якийсь заробіток на прожиття [6].

Богословські студії завершив 1931-го – правдоподібно, у Духовній семінарії [3, пос. 693; 11, с. 125], і, вочевидь, до 1932 р. перебував у Домі пресвітерському – в очікуванні висвячення…

Утім… За деякими даними, після створення Богословської Академії у Львові, яку очолив Й. Сліпий, В. Тарнопільський перейшов на навчання туди, де й завершував студії у 1931 р. [12].

Побічно на навчання о. В. Тарнопільського вБогословській Академії у Львові, видається, вказує й таке. В одному із досліджень участі студентів Академії у поширенні тверезості на теренах Галичини, читаємо, що «Активну роботу у цьому напрямі у м. Бережани провів ще один майбутній греко-католицький священик Богдан Тарнопольський. У своєму виступі під назвою «Алкоголь, його добрі і злі сторони» він окреслював причини поширення цих згубних явищ в українському суспільстві» [13, с. 121]. За текстом, йдеться, орієнтовно, про 1930 р., то ж, вочевидь, попри неточність імені, мова йде саме про о. Володимира Тарнопільського – студента Богословській Академії (справа в тому, що Богдана Тарнопольського нема ні в списках абсольвентів Академії [14, с. 471–482], ні в пізніших Шематизмах Львівської Архієпархії [15, с. 225; 16, с. 104]), ні в історичному шематизмі дослідника історії Церкви о. Дм. Блажейовського [5, с. 443])…

Щоправда, в списках абсольвентів Богословської Академії 1931 р. о. Володимира Тарнопільського також нема [14, с. 473].

…Так чи інакше, а у 1932 р. Володимир Тарнопільський був рукопокладений у целібаті й тоді ж отримав перше місце служіння – в ремісничій бурсі у Львові [3, пос. 693; 5, с. 443; 15, с. 225; 17, с. 37], настоятелем бурси – за рекомендацією Й. Сліпого [6] і з призначення, вочевидь, митрополитом А. Шептицьким.

Справа в тому, що у 1929 р. митрополит А. Шептицький з нагоди 25-ліття вступу на митрополичий престол купив за 110 000 злотих одноповерховий будинок з земельною ділянкою на вул. Пасічній, 2 – для греко-католицької молоді (сиріт), які навчалися ремеслу, християнським і національним цінностям. Саме настоятелем цієї бурси було призначено 27-річного о. В. Тарнопільського [18, с. 89].

…Оскільки мама з меншими дітьми на той час мешкала в Бережанах, до того ж – у нестатках, о. В. Тарнопільський попросив перевести його зі Львова на Теребовлянщину – щонайближче до рідного села й ширшої родини, щоби мати змогу забрати туди маму [3, пос. 693; 6].

У квітні 1933 р. офіційне видання «Львівсько-Архієпархіальні Відомості» повідомило, що о. В. Тарнопільський (у першоджерелі поданий як Тернопільський – авт.) призначений експонованим сотрудником у Беневу Зарваницького деканату, тоді – Підгаєцького повіту[19, с. 72].

Щоправда, і тут є певні розбіжності. Скажімо, о. Дм. Блажейовський роками служіння о. В. Тарнопільського у Беневій подає 1934–1936-й [20, s. 106],у деяких джерелах вказано 1936–1939 рр. [21, с. 170], а на пам’ятній таблиці у с. Заздрість читаємо, що із 1934 р. о. В. Тарнопільський служив парохом у Заздрості. Що ж, с. Бенева тодішнього Підгаєцького повіту та с. Заздрість Теребовлянського – сусідні села, й, вочевидь, душпастир Беневої міг брати участь у богослужіннях у Заздрості...

Утім, насправді про перехід о. Володимира Тарнопільського із Беневої до Заздрості «Львівсько-Архієпархіальні Відомості» повідомили лише у номері за березень-квітень1936-го – лише навесні 1936 р. на той час уже не сотрудник, а ректор церкви в Беневій Зарваницького деканату о. В. Тарнопільський був іменований ректором церкви у Заздрості Теребовельського деканату [22,с. 47]. І це – з офіційних джерел.  

Те, що о. В. Тарнопільський служив у родинному селі Кир Йосифа Сліпого – Заздрості Теребовельського деканату із 1936 р., підтверджують й інші джерела [5, s. 443; 16, с. 78; 20, s. 720]– до того часу парафію обслуговував священник зі Струсова о. Теодор Цегельський [20, s. 719, 720], до речі – колишній бережанський гімназист, пов'язаний родинно з управителем школи у прибережанському селі Лісники Пилипом Ратичем: водночас син П. Ратича о. Степан Ратич був одружений із дочкою о. Т. Цегельського Стефанією, а дочка П. Ратича Осипа (Йосифа) була замужем за сином о. Т. Цегельського о. Миколою Цегельським, якого 27.06.2001 р. Папа Римський Іван Павло IIпроголосив Блаженним. Утім, це – інша історія…

У 1936 р. у Заздрості ввели окремого душпастиря і громада сама запросила на парафію, вочевидь, як земляка о. Володимира Тарнопільського.

Тоді ж із Бережан до Заздрості переїхала й родина – мати з трьома меншими дітьми.

У с. Заздрість у о. В. Тарнопільського була своя бібліотека, невелика аптека, тож він, 30-річний душпастир, «був на селі водночас  і священником, і лікарем, і вчителем». Оскільки давно зналися з Й. Сліпим, а в селі мешкали його батьки і брат, підтримував з ним стосунки [6].

…Під час Другої світової війни до Заздрості потрапив єврей Юзик Зайденбаум. Отець Володимир Тарнопільський разом зі своїм братом Омеляном, ризикуючи життям, переховував його у своєму домі, видаючи за напівхворого робітника [3, пос. 693; 6; 23, с. 277].

Цікаво, що згадуваний Юзик Зайденбаум – не хто інший, як Нахман Ісаакович Зайденбаум, який народився в с. Шибалин на Бережанщині, згодом – відомий у Бережанах кухар і пекар, тістечка якого славилися на всю Тернопільську область, «пан Юзик» – Йосип Ісаакович Снігур. Факт переховування під загрозою смерті і порятунку від нацистів батька-єврея у родині греко-католицького священника у с. Заздрість підтвердив і син Юзика Зайденбаума Роман Снігур, який нині мешкає  у Тель-Авіві в Ізраїлі [23, с. 277].

На жаль, цей факт праведництва донині належним чином документально не оформлений, хоча й вартує того, а о. В. Тарнопільський вартує звання «Праведника світу».

…15.11.1944 р., через два тижні після того, як Йосиф Сліпий по смерті митрополита А. Шептицького перебрав на себе правління Галицькою митрополією, у листі до нього щодо походження і правильності його прізвища як Коберницький–Дичковський о. Володимир Тарнопільський, зокрема, писав: «В виду змінених церковних і політичних умовин хочу звернути увагу Вашого Високопреосвященства … на неправильність Вашого назвиська: з моральною певністю можна твердити, що Ваше назвисько є Коберницький. В цьому випадкові зайшла в метриках якась похибка, яку між іншим не раз робили в давнині старі парохи-душпастирі» [12].

Отець Володимир зазначав, що це зауважили «найстарші віком люди в парохії, а між ними і Ваш покійний дядько Микола Дичковський, що прожив був приблизно вісімдесять літ, а умер в 1930 році, інтелігентна людина, бо мав укінчену низшу гімназію давнього австрійського типу». А ще – що «про невірність назвиська згадував і о. Теодор Цегельський, парох Струсівської парохії, до якої належала Заздрість» [12].

«В одночас треба ще додати, що Ваш покійний Батько був осиротів в дитячому віці і був усиновлений покійним Романом Дичковським в Хмелівці. Той Роман Дичковський, який уфундував церкву у Заздрости, опісля і віддав за нього свою дочку Анастасію, Вашу покійну Матір. Покійний Ваш Батько довший час жив в Хмелівці. Воно замітне, що Ваша майже вся близша родина носить назвисько Дичковський, тому і це назвисько треба взяти під увагу при переведенні поправки на вірне назвисько. Про це хочу, може із опізненням, повідомити Ваше Високопреосвященство», – писав о. В. Тарнопільський [12].

Цікаво, що повний текст цього листа, означений як «Вияснення у справі прізвища Блаженнішого Йосифа» (про походження прізвища Сліпий-Коберницький-Дичковський), у 1975 р. помістив церковний часопис «Благовісник», що виходив у Римі [24, с. 80].

 …«До 1946 р. останнім греко-католицьким парохом с. Заздрість був о. Володимир Тарнопільський, який відмовився підписати перехід на православ’я, був засланий у Сибір», – читаємо в історії с. Заздрість [25, с. 32].

Утім, щодо арешту о. В. Тарнопільського у різних джерелах (зокрема – й з претензією на офіційні – авт.) допущено багато неточностей.

Скажімо, у виданні «Реабілітовані історією. Тернопільщина» подано, що о. В. Тернопільський арештований у 1952 р., засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, однак у 1956 р. звільнений і у 1960-му повернувся на Тернопільщину [1, с. 397]; у «Мартирології українських Церков», що вийшла у 1985 р. у Торонто, йдеться про те, що був засуджений у 1950-х до 17 років ув’язнення і заслання [2, с. 148], дослідники Петро Франко і о. Дмитро Блажейовський подають, відповідно, що «заарештований на початку 1950-х, засуджений до 15 р. каторжних робіт» [26, с. 213] та що арештований у 1950 р. і засуджений до 17 років таборів [5, с. 443].

«Через відмову переходити на православ’я був у 1950 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. У 1956 р. звільнений, але вже у 1958 р. знову заарештований і засуджений на сім років ув’язнення у таборах строгого режиму», – це вже цитата з редакційних посилань до видання «Споминів» Кир Й. Сліпого [3, пос. 693].

Насправді, було по-іншому.

…Після закінчення Другої світової війни о. В. Тарнопільського не раз викликали «на співбесіди» до Струсова – схиляли до переходу в російське православ’я.

Не погоджувався. Продовжував служити як греко-католик навіть після того, як у 1948 р., коли у селі організували колгосп, проборство забрали під житло голови колгоспу, а через два роки, у 1950-му, церкву, в якій служив, взагалі закрили, – ще якийсь час відправляв Богослужіння під храмом.

Знову були виклики у Струсів, погрози арештом. Тоді захворів – у горлі виросла пухлина [6].Можливо, через це йне арештували…

…Як видно з матеріалів кримінальної справи, зародженої в тенетах УКДБ, до 1958 р. мешкав у Заздрості, офіційно ніде не працював, у своєму помешканні «занимался частным отправлением богослужений по греко-католическим обрядам» [4]. Те, що служив підпільно у хаті, де мешкав, стверджують і родичі священника [6].

І ще одне. «У той же час (а мова йде, орієнтовно, про середину 1950-х – авт.) до облвиконкомузверталася делегація греко-католиків із села Заздрість Струсівського району, очолювана греко-католицьким священиком В. Тарнопільським, з проханням повернути їм колишній греко-католицький храм» [27, с. 14].

На той час Кир Й. Сліпий, який перебував в ув’язненні, через свою родину у Заздрості передавав листи й до о. В. Тарнопільського, підтримував морально й духовно [6]… 

Арештований о. В. Тарнопільський  був, але дещо пізніше.

8.04.1958 р. начальник управління КДБ по Тернопільській області полковник Золотоверхий затвердив постанову про порушення кримінальної справи щодо  Тарнопільського Володимира Васильовича за ознаками ст. 54-10 ч. II Кримінального кодексу УРСР, оскільки той, за наявними в УКДБ даними, «зберігає на своїй квартирі антирадянську релігійну літературу, читає її і, використовуючи почуття віруючих, прагне при відправленні нелегальних богослужінь викликати у них ненависть до Радянської влади» [4].

10 і 17 квітня на квартирі о. В. Тарнопільського були проведені обшуки, при цьому – на другий раз уже з постановою про арешт, датованою 14 квітня.

Як видно з цієї постанови, під час першого обшуку в помешканні було виявлено «нелегальну церкву», в якій він відправляв богослужіння із 1947 р., а також – особисто ним написані в 1955–1957 рр. «антирадянські рукописи» [4].

Отця Володимира Тарнопільського арештували 17.04.1958 р., на Великодні свята [4; 6].

У звинувачувальному акті, затвердженому 11.06.1958 р., зазначено, що, за висновками Київського науково-дослідного інституту судової експертизи від 8 і 24.05.1958 р., рукописи писані власноручно В. Тарнопільським і, як і вилучена уніатська релігійна література, є «буржуазно-націоналістичного антирадянського змісту» [4].

Спочатку арештованого утримували в тюрмі у Чорткові [6].

23.06.1956 р., практично через два місяці після арешту, Судова колегія в кримінальних справах Тернопільського обласного суду підтвердила всі звинувачення і винесла вирок – 7 років позбавлення волі з утриманням у виправно-трудовій колонії з конфіскацією всього майна і наступним позбавленням прав терміном на 5 років [4].

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР 9.07.1958 р. частково задовольнила касаційну скаргу о. В. Тарнопільського – весь вирок залишила в силі, лише скасувала конфіскацією майна [4]. Це виглядало вишуканим знущанням, оскільки жодного власного майна, окрім вилученої літератури, нежонатий священник практично не мав…

Відбуваючи покарання, о. В. Тарнопільський в одному із таборів у Мордовії зустрівся зі своїм земляком і давнім знайомим, з яким довший час до арешту переписувався – митрополитом Йосифом Сліпим. Владика згодом згадував: «Півмертвий, приїхав я до Мордовії. Було це в грудні 1961 року. …З наших священиків були там: о.Микола Ревть з Поздяча, о.Степан Яворський, що був префектом Малої семінарії в Перемишлі і парохом на Болоню, о.Володимир Тернопільський (так у тексті, хоча у посиланнях поданий як Тарнопільський – авт.), о.Дребітко – василіянин з Закарпаття, о.Лукашевич, о.Василик, о.Блавацький, о.Поточняк, який потім зійшов з розуму» [3, пос. 693].

Разом були недовго, зате – в одному бараці, навіть упродовж цього періоду встигли побувати в карцері [6]…

До речі, сестра о. Володимира Ольга була одружена з Романом Дичковським, який, вочевидь, був далеким родичем Й. Сліпого. Мешкали у селі Різдвяни, що під Струсовом – неподалік Варваринців і Заздрості [6].

…Цікавою є доля переписки о. В. Тарнопільського і митрополита Й. Сліпого. Утім – по-порядку.

Десь у 1955 р., за три роки до арешту о. Володимира, його молодший брат Омелян повернувся до Бережан: власне, тут, у Бережанах, він народився у 1915 р. і тут у 1920-і родина збудувала невеличке, зате власне житло на вул. Загороди. У Бережанах Омелян влаштувався на хлібозавод.

Саме він після арешту о. Володимира перевіз до Бережан (щоби переховати) його переписку, зокрема – листи від митрополита Й. Сліпого, які під час обшуків у помешканні у Заздрості не знайшли енкадебісти. Молочник із листами, як здавалося, надійно закритий, закопав на своєму городі в Руриськах [6]. Однак…

…Отець Володимир Тарнопільський відбув у таборах рівно 7 років –  день у день – 17.04.1958 р. арештований і 17.04.1965 р. звільнений [4].   

Після заслання довго не міг прописатися в Галичині й, через підвищену увагу з боку «органів» – виклики, застереження тощо, був змушений переїжджати з місця на місце, проживаючи в родичів – у Бережанах, де мешкав брат, у Гребенові, Різдвянах, Стрию, де мешкали сестри. Заїжджав і до Заздрості, правда, до церкви так і не потрапив – вона була закрита…   

Саме тоді, «гостюючи» в Бережанах, вони з братом Омеляном «заглянули» до закопаного в Руриськах молочника з листами митрополита Й. Сліпого і побачили, що сталося непоправне – листи не збереглися – зотліли [6]...

Останні роки мешкав у сестри Галини (Анни) Уграк у Стрию, вдома в якої, долучившись до катакомбної УГКЦ, підпільно душпастирював[3, пос. 693; 6; 26, с. 213].

Там, у Стрию, до нього часто навідувалися священники, які поверталися із тюрем і заслань, заходили монахи-василіяни. У свята в помешканні потайки відправляли Службу Божу, а домочадці по черзі стояли на вулиці й стерегли, щоби їх не «застукали» кадебістські прихвосні.

Отець Володимир часто слухав по радіо Службу Божу із Ватикану, особливо ж розчулювався, слухаючи проповіді Кир Й. Сліпого [6]...

А напередодні Водохреща – 18.01.1973 р. – відійшов у Вічність. Похований там же, у Стрию [1, с. 397; 3, пос. 693; 5, с. 443; 26, с. 213].

…«Безстрашний Пастир» – так називався науковий збірник статей, виданих у 1984 р. у Римі на честь Кир Йосифа Сліпого. 

У нинішній ж статті – хресна дорога ще одного із тієї ж благородної і стійкої породи, одного із плеяди безстрашних пастирів – колишнього бережанського гімназиста о. Володимира Тарнопільського, сподвижника Кир Й. Сліпого, мученика сталінських таборів і, без сумніву, Праведника світу. Одного із тих, хто своїм життям, думками і діяльністю увійшов у золотий фонд української нації.