На 150-річчя від дня народження.
21.03.2023 р. виповнюється 150 років як на Вінничині народився генерал Яків Гандзюк, чиє ім'я носить сформована там же, на Вінничині, 59-та окрема мотопіхотна бригада Збройних Сил України, що нині, як і 105 років тому війська 1-го Українського корпусу Армії УНР під його командуванням, героїчно захищає наші східні рубежі від російської навали.
Як з'ясувалося, унікальна й легендарна доля генерала Я. Гандзюка, який пройшов шлях від генерала російської Імператорської армії до одного із творців Армії УНР, що мужньо віддав життя за Україну, пов'язана й з Бережанщиною...
1. По той бік Лисоні
...22.09.1916 р. у бою біля с. Жовнівка важким артилерійським снарядом був контужений командир 91-го піхотного Двінського полку російської Імператорської армії полковник Яків Гандзюк. Контужений серйозно – як записав старший лікар полку, з глибокою втратою свідомості.
Утім, усе по-порядку.
...53-річний селянський син Я. Гандзюк не був новачком на фронті: російсько-японську війну 1904–1905 рр. закінчив у чині штабс-капітана з трьома бойовими орденами. Більше того: 4.06.1911 р. за ратні подвиги отримав від російського царя Миколи ІІ дворянський титул із правом його передачі нащадкам.
Особливо ж відзначився Я. Гандзюк на фронтах Першої світової війни, зокрема й на наших теренах.
Протягом 27.03.–1.04.1915 р. брав участь у боях біля Козови. 1 квітня він, тоді – командир батальйону, травмував праву ногу й отримав поранення кулею навиліт у кисть лівої руки.
Із 21 червня по 15 серпня – бої на річці Золота Липа: спочатку поблизу Урманя, а 26 червня – біля Жукова. Тут також поранений – руку зачепив камінь від вибуху снаряду, що розірвався поруч.
У цей період отримує три ордени від командування російської Імператорської армії, звання полковника, посаду командира згадуваного 91-го піхотного Двінського полку і навіть – медаль «Мілітер» від Президента Франції!
Цікаво, що до листопада 1915-го 91-им піхотним Двінським полком командував такий собі полковник Григорій Пушкін – онук російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна. Під час боїв на річці Стрипі Г. Пушкін був контужений і після одужання в полк уже не повернувся – командував частинами запасу десь у Москві. Але це – інша тема...
1916-го полк Я. Гандзюка брав участь у боях біля Козівки, Ходачкова, а з 1 серпня – на річці Ценівка біля Шибалина.
Коли почалися бої на Лисоні, деякий час воював біля Більшівців (24–27 серпня) і Свистільників (3–6 вересня), звідки полк перекинули до Жовнівки.
І ось – 22.09.1916 р. у бою біля с. Жовнівка важким артилерійським снарядом був контужений командир 91-го піхотного Двінського полку російської Імператорської армії полковник Яків Гандзюк...
На риторичне запитання, що робив у вересні 1916-го біля Жовнівки полковник російської армії, відповідь очевидна: вів один із окупаційних російських полків на становища Українських Січових Стрільців, щоби вибити їх та їхніх союзників із Лисоні, захопити Бережани і стратегічно відкрити шлях Імператорській армії на захід. Так, усусуси були в уніформах армії іншої імперії – Австро-Угорської. Але – були і російські полки не пропустили!.. Що ж, перехрестя долі селянського сина із Вінничини Якова Гандзюка тут, під Бережанами, були й такими...
...Зрештою, зиму – до 14.04.1917 р. – Я. Гандзюк перебув зі штабом на позиціях західніше села Тростянець. Коли в деяких джерелах читаємо, що в цей період у Тростянці «в домі пароха розміщався штаб командування цієї дільниці фронту» (сільський парох о. Анастасій Лотоцький на той час уже був арештований російськими військовими властями і висланий у Росію – авт.), розуміємо, що,очевидно, мова йде про один і той же штаб – штаб полковника Якова Гандзюка.
Тут, поблизу Тростянця чи таки в Тростянці, й застала полковника Я. Гандзюка звістка про т. зв. лютневу революцію 1917 р. у Петрограді.
Утім, служба в Імператорській армії тривала. Більше того: 17.04.1917 р. отримав підвищення – генеральську посаду командира 23-ої піхотної дивізії і менше як через два місяці, 6 червня, – звання генерал-майора. Селянський син, віднедавна – дворянин, тепер ще й став генералом Імператорської армії!
2. Із Павлом Скоропадським. Поблизу Вільхівця
Тоді ж, на початку червня 1917 р., у рамках підготовки до літнього наступу (т.зв. «офензиви Керенського» – авт.) з-під Коломиї під Бережани перевели 34-й армійський корпус генерала Павла Скоропадського. Так під Бережанами опинився й майбутній гетьман України. Правда, про гетьманство тоді ще не йшлося...
21 червня командарм віддав наказ про наступ із завданням ударним корпусам швидко вийти на лінію Жуків–Бережани–Адамівка–Мечищів: 41-й армійський корпус мав захопити австрійсько-пруські позиції на лінії Шибалин–Посухів і далі розвивати наступ, щоб оволодіти переправами через річку Золота Липа, 7-й Сибірський корпус, прорвавши оборону противника, – вийти на лінію Адамівка–Вільховець, а 34-й армійський корпус П. Скоропадського – на лінію Вільховець–Мечищів.
Для укріплення 34-го корпусу придали 19-у Сибірську стрілецьку дивізію й 23-ю піхотну дивізію Я. Гандзюка. Так під Бережанами вперше зійшлися два тоді ще генерали російської Імператорської армії – Яків Гандзюк і Павло Скоропадський.
Утім, уже 30 червня П. Скоропадський «перекидає» Я. Гандзюка на 104-у піхотну дивізію, яка мала прорвати німецькі позиції на Диких Ланах південніше Бережан.
І не помилився – комдив Я. Гандзюк, як згодом описував ці події офіцер штабу корпусу В. Кочубей, відзначився і тут: під час наступу на важкій ділянці Обренчовського лісу (очевидно, мова йде про бої 1 липня в місцині, відомій нині як Обручова – ділянці з боку Диких Ланів у бік Вільхівця – авт.) особисто підняв у наступ 416-й Верхньодніпровський полк цієї дивізії. Та як: вихопив із піхов шаблю і першим кинувся на супротивні позиції! У результаті – три лінії окопів, зайнятих 15-ю та 24-ю резервними німецькими дивізіями, були захоплені одна за одною.
Бій насправді виявився жорстоким. «...Праворуч було зруйноване дощенту село, а за ним, як спина бурого ведмедя, здіймалася висота Дикі Лани. Ліворуч, де окопи виступали зазубнем, рябіла висота білокам'яний Фердінандів Ніс, а посередині, ніби витерта щітка, лежав ріденький Обринчів (тут і далі топоніми подані так, як записані в тексті – авт.) ліс,– так у повісті «Без козиря» описував ці події їх учасник, тоді – 28-річний прапорщик артилерійського підрозділу, а згодом – відомий український прозаїк Петро Панч. –...Зліва зайняли вже станцію Мичищів, а праворуч підходять до села Ольховець.
...Чим нижче сідало за Дикі Лани розпалене сонце, тим тихше ставало поміж дротами на зеленій поляні і все менше там рухалися розпластані в маках тіла».
Одні дослідники кажуть, що жорстокий бій тривав весь день та ніч, інші – що навіть три дні, поки німці не підтягнули свіжу дивізію і не перейшли у контрнаступ. Утім П. Скоропадський згадував, що, взявши три лінії окопів, атакуючі зупинилися та розпочали «ревізію» захоплених позицій – далася взнаки «революційна деморалізація»...
До речі, за вміле управління військами та особистий героїзм під час боїв в Обренчовському лісі під Бережанами П. Скоропадський представив Я. Гандзюка до нагородження орденом Святого Георгія III, однак той отримати нагороду не встиг...
3. Під синьо-жовтими стягами
...На фронтах віяло змінами. І однією із цих змін була українізація армії.
...Наприкінці вересня 1917-го 34-й корпус, виведений П. Скоропадським за Збруч – у район Меджибожа на Хмельниччині і там реформований, уже мав нову назву – 1-ий Український корпус, українські відзнаки – з жовтими смугами на блакитному полі.
104-а стрілецька дивізія під командуванням генерала Якова Гандзюка, відповідно, стала 1-ою Українською пішою козацькою дивізією.
«Саме Яків Гандзюк був одним із перших бойових офіцерів високого рангу, що активно відгукнувся на утворення українізованих військових частин, які стали основою для відродження національних збройних сил української держави у 1917 р.», – зазначають історики.
...А вже наприкінці 1917-го дивізія Я. Гандзюка брала участь у роззброєнні більшовиків та їхніх прихильників у Києві. Тому не дивно, що, коли 11.01.1918 р. через незгоду з політичним курсом УНР генерал П. Скоропадський подав у відставку, саме Яків Гандзюк змінив його на посаді – вступив у командування 1-им Українським корпусом.
...«Під командуванням Якова Гандзюка в 1918 році частини І-го корпусу вчинили потужний опір більшовицькому наступу на Київ з півдня. Два полки дивізії міцно тримали в своїх руках Шепетівку, Рівне та Здолбунів. ІІ-га дивізія цього корпусу, спираючись на залізницю Жмеринка–Козятин, роззброїла цілий гвардійський корпус у складі двох дивізій піхоти та дивізії кінноти, що був під командуванням відомої большевички Євгенії Бош. Корпус прямував через Жмеринку на Київ», – цитуємо істориків.
«Значною мірою заслугою саме Павла Скоропадського і Якова Гандзюка було те, що більшовики не змогли знищити Українську Народну Республіку вже у перші дні її існування», – додають дослідники.
Утім...
9.02.1918 р., не отримавши від уряду УНР директив щодо оперативної ситуації, до Києва з Білої Церкви, де розташовувався штаб 1-го Українського корпусу, виїхав автом командувач корпусу генерал Яків Гандзюк. Разом із ним – начальник штабу генерал Яків Софронов та керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський.
Вони ще не знали, що напередодні до Києва увійшли червоні війська Муравйова, а уряд поспішно перебазувався до Житомира...
Під Києвом машину зупинили балтійські моряки.
...Допитуючи, Муравйов запропонував генералам перейти на бік більшовиків, на що почув від Я. Гандзюка відмову: «Ви помилилися. Ми – українці...».
А коли їх вели на розстріл, Я. Гандзюк звернувся до своїх товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам – помремо героями!». Потім попрощався з кожним і додав: «Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим!»
Після залпу всі троє впали. Але легко поранений полковник Гаєвський, скориставшись ранніми сутінками, кинувся бігти до яру і, зрештою, – врятувався. До речі, саме з його розповіді ці події стали відомими.
Яків Гандзюк помер не одразу – більшовики добивали українського генерала по-звірячому: згодом на його тілі нарахували 12 ран, завданих багнетом...
У газеті «Дзеркало тижня» за 28.03.2002 р. читаємо: «...на відміну від пронімецького Скоропадського, Гандзюк бачив Україну вільною. Можливо, генерал міг би стати героєм нації, якби його не зрадили, не підставили. Втім, сьогодні можна тільки гадати, що було б, аби прихопив він із собою до Києва в ту фатальну поїздку хоча б ескадрон козаків. Але що гадати даремно? Сталося те, що сталося»...
4. Епілог
Влітку 1918-го дружина Я. Гандзюка розшукала й упізнала тіло свого чоловіка в одній із братських могил на Солом'янській площі у Києві. Колишній побратим по боях під Бережанами, а на той час уже Гетьман України Павло Скоропадський допоміг перепоховати генерала з військовими почестями на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря.
На могилі встановили дубовий хрест із написом: «Генерал-майор Яків Гандзюк. 1873–1918. По-звірячому вбитий більшовиками».
...Утім, за радянської влади могила була знищена. Лише на початку 1990-х до Києва з Каліфорнії (США) приїжджали внуки генерала і за власні кошти збудували на його могилі пам'ятник...
... Іменем генерала Якова Гандзюка названі вулиці у Києві, Вінниці, Білій Церкві.
6.05.2020 р. указом Президента України ім'я Якова Гандзюка присвоєно 59-й окремій мотопіхотній бригаді Збройних Сил України.
Ігор Мельник,
заступник завідувача науково-дослідного
та музейно-просвітницького відділу,
Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани.