Ігор МЕЛЬНИК,
заступник завідувача науково-дослідного
та музейно-просвітницького відділ
у ДІАЗ у м. Бережани
Як відомо, Синявські не цуралися мистецтва. Під їхнім патронатом у родинному замку в Бережанах працювали митці світового рівня – скульптори Ян Пфістер і Генріх Горст, архітектор Якуб де Логай. У 14-ти вишукано оздоблених залах східного палацу розміщувалася картинна галерея з портретами королів, баталійні сцени битв під Хотином (1621) і Віднем (1683), на стелях залів, бібліотека...
Утім, виховані в музичній атмосфері, Синявські утримували в замку й придворну капелу. Про це – у дослідженнях Януша Новака1 та Аліції Ричковської2, книзі Агнешки Слаби3.
...Вочевидь, у замку в Бережанах музична капела діяла вже за часів польного гетьмана коронного Миколи ГеронімаСинявського – грала як у палатах, так і до служби в каплиці, а керував нею скрипаль Більський.
Скажімо, є відомості, що в 1668 році трубачі Лесніцькі (служив у 1668–1669 рр.) і Сеньковський (1668–1674) отримували по 30 флоринів на квартал (інша назва – польський злотий, який на західноукраїнських землях з XVI ст. дорівнював 30 грошам польським4). Скрипалі в оплаті прирівнювалися до трубачів: Козловський (1671) та Шендзішовський (1672–1691) також отримували по 30 флоринів на квартал. Преференцію мав скрипаль-альтист Крижановський (1673–1683) – значно більшу зарплату – 75 фл.
На 1694 рік розміри платні дещо змінилися: скажімо, Більському як капельмейстеру за наказом гетьмана, платили по 20 флоринів за «сухі дні», іншим музикантам – гарантовано по 15 флоринів квартально. Крім цього ще видавалися додаткові суми на концертний одяг («barwą»). Чи були окремі гонорари за виступи – невідомо.
Відомо лише, що Більський служив Синявським десь до 1698 року: після смерті 15.12.1683 р. Миколи Героніма – його синові Адамові Миколі.
Утім, високі зарплати мали лише керівник і деякі музиканти капели – можливо, солісти. Інші ж, як зазначає Я. Новак, отримували значно менше й то – не регулярно.
Видається, ця, перша, капела занепала. Бо, як зазначають дослідники, наступний організований музичний гурт при дворі Синявського відомий із рахунків, датованих 1704 р. Це вже було під егідою Адама Миколи та його дружини Ельжбети з роду Любомирських.
Ансамбль при Бережанському дворі функціонував із численними перервами до 1723 р. Музиканти брали зарплату в 10 злотих і перебували «на обслуговуванні». У цей час склад групи змінився, було прийнято багато музикантів, у тому числі іноземних.
Вочевидь, їх рівень мав бути відносно хорошим, до того ж – у різноманітному репертуарі, починаючи від церковного, закінчуючи святковим та танцювальним. Сам молодий Синявський здобув музичну освіту – навчаючись у Парижі, брав уроки гри на флейті, згодом – на лютні, і знав рівень гуртів на заході, тому, безперечно, прагнув до кращого, зокрема – й щодо складу музикантів.
До того ж, двір гетьмана, постійно зростаючи в силі, приймав найвищих державних чиновників, зокрема – польського короля Августа II, російського царя Петра I (двічі – у травні 1707-го та влітку 1711-го), українського гетьмана Івана Мазепу (в травні 1707 р.), і не міг дозволити собі «любителів» в церемоніальному оркестрі.
...У 1720-х згадується музикант Козловський, який давав уроки при дворі Синявського. Можливо, був онуком чи сином трубача Козловського, який служив у капелі 1671 р. і фігурував в дослідженні А. Ричковської.
А можливо, як зауважує А. Слаби, міг бути сином чи онуком скрипаля Козловського з двору Станіслава Іраклія Любомирського – тодішнього маршалка сейму і тестя Адама Миколи Синявського – батька Ельжбети. Можливо, він і перейшов на службу до родини Синявських після смерті маршалка (помер 17.01.1702 р. у передмісті Варшави)...
Із 1720-х років дійшли до нашого часу відомості про прибуття до двору Адама Миколая двох придворних трубачів – Якуба Дембського та Готфрида Грудніховича, яким було задекларовано утримання.
Прихильною до капели була й дружина Адама Миколи Ельжбета – «королева без корони», як, натякаючи на її вплив у тодішній Польщі і взагалі в Європі, називали її в Речі Посполитій і як назвала книгу про неї польська дослідниця Божена Попіолек5. Бо Ельжбета Синявська впливала не лише на польських королів, але й на всю європейську історію – через шведського короля Карла XII, російського царя Петра I, українського гетьмана Івана Мазепу, угорського князя-повстанця Ференца Ракоці...
Утім, вона була різною: пишуть, що під час однієї з поїздок до Кракова й назад до Бережан її супроводжувало до 40 вершників-охоронців – рейтарів із сержантом6, згадують її романи з Яном Станіславом Яблонським, Олександром Бенедиктом Собеським, Ференцом Ракоці7...
Вона любила вийти на замкове подвір'я в Бережанах і з восьми кроків стріляти з пістолета в насилену на палицю шапку – із п'яти вистрілів не хибила ні разу8. Мсьє де Монгріон, секретар посольства Франції в період 1694–1698 рр., писав у своїх спогадах: вона справжня амазонка. «Вона курить, як чоловік», – це вже із книги Збігнева Куховича7.
Та попри все, Ельжбета тримала порядок у маєтках: економи та писарі повинні були їздити шість разів на рік і слідкувати чи бува не потребує ремонту т. зв. інфраструктура – дамби, млини, мости. До того ж, мали як мінімум шість разів на рік, а краще кожен місяць оглядати виробничі потужності – фільварки: стежити за станом будівель та, якщо необхідно, вжити запобіжних чи відновлювальних заходів вчасно. Так було заведено у Синявських. Підтримувала цю традицію й Ельжбета Синявська з Любомирських.
А ще, як уже згадувалося, підтримувала музичну капелу.
У другій половині січня 1724 року Ельжбета Синявська приїжджала до Бережан на шлюб єдиної доньки Софії, похресниці російського царя і польського короля. Вочевидь, на шлюбі грала придворна музична капела...
...Утім, через два роки, 29–31.07.1726 р., на похороні Адама Миколи Синявського грав не придворний, а військовий оркестр. Принаймні так пише Рафал Несторов9.
Після смерті чоловіка Синявська в Бережанах не мешкала. Та й попри це залишила в замку невеличку музичну групу, що існувала з 1724 р. під керівництвом Стефана Малавського...
Джерела та література:
1. Nowak Janusz «Kapele muzyczne na dworze hetmana Adama Mikołaja Sieniawskiego i jego żony Elzbiety z Lubomirskich (1685–1729)». –Warszawa, 2003. «Muzyka», №3. – S. 18–38.
2. Ryczkowska Alicja «Status muzykow dworskich Rzeczypospolitej w końcu XVI i w XVII wieku», «Kwartalnik Młodych Muzykologów UJ». – Kraków, 2015. – №24(1)– S. 38.
3. Słaby Agnieszka «Rządzicha oleszycka. Dwór Elżbiety z Lubomirskich Sieniawskiej jako przykład patronatu kobiecego w czasach saskich», LIBRON – Filip Lohner. – Kraków, 2014. – S. 258–259.
4. Енциклопедія історії України (голова редакційної колегії Ю.Смолій), Національна академія наук України, Інститут історії України, «Наукова думка», Київ, 2013. – С. 307.
5. Popiołek Bożena «Królowa bez korony. Studium z życia i działalności Elżbiety z Lubomirskich Sieniawskiej ok. 1669–1729», Wydawnictwo Naukowe WSP. – Krakow, 1996.
6. Słaby Agnieszka «Rządzicha oleszycka. Dwór Elżbiety z Lubomirskich Sieniawskiej jako przykład patronatu kobiecego w czasach saskich», LIBRON – Filip Lohner, Kraków, 2014. – S. 253.
7. Електронний ресурс https://en.wikipedia.org/wiki/Elżbieta_Sieniawska
8. Słaby Agnieszka «Rządzicha oleszycka. Dwór Elżbiety z Lubomirskich Sieniawskiej jako przykład patronatu kobiecego w czasach saskich», LIBRON – Filip Lohner. – Kraków, 2014. – S. 233.
9. Nestorow Rafał «Magna pompa et splendido apparatu». Ceremonia pogrzebowa Adama Mikołaja Sieniawskiego we Lwowie i Brzeżanach w r. 1726», Sztuka kresów wschodnich, vol. 6. – Kraków, 2006. – S. 236.