Їх лише 17, і повернулися до життя, а саме в музейному статусі ДІАЗу, в 2008 році. Саме тоді відкривали у південно-східному куті ратуші підвали і серед побутового сміття «зблиснула» світлом молочної кераміки перша люлька. Це і спонукало працівника заповідника Б.Я.Тихого більш скрупульозно переглядати викопане. Результат втішний, але не всі збереглися в повноцінному вигляді. Одним бракувало чубука, в інших пошкоджена чашка, але все віднайдене дає уяву про мистецький підхід при їх створенні. Від вибору кольорів поливи – оранжевої, зеленої і темно-коричневої до делікатної орнаментики в оздобленні.
Люльку в різних місцевостях називали носогрійкою, цупечкою (бо коротка), череп'янкою (бо глиняна).
Бережанська колекція швидше підходить до означення – цупечка. Місце їх виявлення та історія використання першого поверху ратуші від 1803 р. (часу побудови) і до середини 1940-х рр. під торгові точки дає підставу стверджувати, що люльки реалізовувались саме тут і були запотребуваним товаром у Бережанах.
Виставка, яка експонується у виставковому залі ДІАЗ, доповнює розширена анотація, з якої дізнаємося, що люльки майже п'ять тисяч років служать чоловікам як незамінні супутниці в житті: у побуті під час відпочинку, у мандрівці, при зустрічах і, навіть, як засіб примирення. На українські землі прийшли у XVII ст. з території Османської імперії.
Оздоблення представлених на виставці люльок переконує, що ці виготовлені в Україні, можливо, навіть на Тернопільщині чи Львівщині, де були широко розвинуті гончарні промисли.
Надія Волинець