Володимир Парацій
(м. Бережани, Тернопільська обл.)
Бережанський замковий комплекс сер. – др. пол. ХХ ст.:
еволюція пам'ятки на фоні профанацій та позитивних
акцентів
Після другої світової війни позитивна традиція місцевої (східногалицької) пам'яткоохоронної справи й туристики, зокрема через повноцінне використання (пізнавальне та інфраструктурне) замкових комплексів регіону, була втрачена. Пам'ятки оборонного зодчества майже не використовуються, або використовуються невідповідним чином.
Катастрофічна ситуація складалася й навколо умов збереження Бережанського замкового комплексу.
Держава тривалий час взагалі не звертає на цей універсальний архітектурно-мистецький та історико-фортифікаційний шедевр увагу. Він позбавлений будь-яких форм пам'яткоохоронного впливу; мало того – усвідомлено формується принцип нерозуміння його історичної та мистецької цінності. Здійснюється й продумана руйнація пам'ятки. Уже з 1939 р., з приходом радянських військ, фіксуються на побутовому рівні факти осквернення замку: солдати стріляють по стінах, вівтарі, нищать надгробки [20, s. 94].
Взагалі, у нових ідеологічних умовах складно було очікувати інших дій. Адже в авангарді окупації йшла військова машина, позбавлена знань про минуле та пієтету до його слідів. На західноукраїнських землях пощастило лише деяким замковим комплексам, які ще у передвоєнні роки активно пристосовувалися для потреб музейництва. На них і звертали увагу представники сфери культури радянської України. Так, з 1939 р. статус Державного історико-культурного заповідника було надано замковому комплексу в с. Підгірці [1, с.147]. Але, загалом, ситуацію це не змінювало. Пам'ятки архітектури – як найбільш відкрита для руйнацій категорія – були поза зоною захисту та раціонального пристосування. Зокрема й своєрідні історико-мистецькі візитівки східногалицьких земель – замкові комплекси.
З початку радянсько-німецької війни їх нищення лише посилюється. Першого липня 1941 р. мури Бережанського замку були сильно пошкоджені вибухом замкової порохівні, який здійснено відступаючими радянськими частинами. Правда, у 1943 р., за ініціативи Комітету прихильників історичних пам'яток та місцевого ксьондза Адама Ланцуцького, покрито замковий костьол бляшаним дахом. Роботу виконав майстер з Тернополя [20, s. 94-95]. Але це був єдиний (а враховуючи ситуацію, можливо – унікальний в своєму роді) випадок позитивних дій по відношенню до конкретної пам'ятки. Уже в 1946 р. відоме дальше нищення замку за свідомої діяльності спецзагонів НКВС; зокрема, нищилися підземелля та підвальні приміщення [20, s. 95].
При цьому, слід зауважити, що пам'яткоохоронна проблема не випадала з-під урядового оконтролю. Уже протягом 1944-1945 pp. було прийнято низку правових актів по виявленню, науковому опису й постановці пам'яток на державний облік. За цей час було обстежено й поставлено на облік понад дві тисячі пам'яток архітектури, на 310 – були складені акти та кошториси для проведення ремонтно-відновлювальних робіт, розроблені проекти відбудови та реставрації 93 пам'яток [5, с. 133]. Але чомусь, на справді цінних об'єктах, зокрема – замкових комплексах, це не проявилося.
По іншому сприймалися збережені мистецькі артефакти з Бережанського замку в післявоєнній Польщі; яка у багатьох аспектами пам'яткоохоронної діяльності ще використовувала досвід з часів «другої Речі Посполитої». Зокрема, це стосується збереження та реставрації саркофагів Сенявських, які, з причин руйнації замку в часи першої світової війни були переміщені, за ініціативи власника Я. Потоцького, до краківського Вавеля. Тут вони перебувають до часів німецької окупації, коли пам'ятки переховували «у якомусь магазині в передмісті Кракова». Адже нацисти планували перетопити саркофаги на метал. У 1946 р. чотири саркофаги, що символізували собою «поетизм і мистецькість», в пошкодженому вигляді повернуто до Вавеля. [21, s. 140].
У листопаді 1947 р. розпочалася робота по їх реставрації, яку проводив «консерватор технічний» при Державній мистецькій збірці на Вавелю Констянтин Ренковський. При відтворенні пам'ятки підтримується принцип повної автентичності; збережено навіть старі пропорції металу: 60% цинку та 40% – олова [21, s. 145]. І дуже показовою є наступна думка (свого роду підсумок щодо очікуваного): «Є велика надія, що саркофаги Сенявських , після повернення їм давньої поліхромії, знову стануть визначним свідченням давньої мистецької культури, характерної для часів першої половини XVII ст. в Польщі» [21, s. 147]. Погляд цивілізований, незалежний від ідеологічних устремлінь.
А вчинені у 1946 р. свідомі варварські дії безпосередньо щодо пам'ятки були результатом не лише тогочасного пануючого світогляду, але й неналежної освіти представників нової влади на місцях (зокрема у сфері культури та дотичних напрямків), їх ідеологічна закомплексованість, відсутність спеціальних знань, інколи – й звичайної професійної логіки. Хоч нормативного, методичного чи інструктивного матеріалу не бракувало уже в 1940-1950-х рр. [13, с. 20-26].
Так, на поч. 1950-х pp. до державних реєстрів було внесено 47 тис. пам'яток історії, археології, мистецтва. Але 90% з них були пов'язані виключно з подіями Другої світової війни. А, при збільшенні питомої ваги воєнних та історико-революційних об'єктів, помітним було значне скорочення пам'яток дорадянської історії України. Загалом «система охорони пам'яток історії та культури зазнає ідеологічного тиску з боку офіційної влади, що не могло не позначитися на концептуальних підходах до визначення критеріїв їх поцінування, виявлення й обліку» [5, с. 133]
А облік пам'яток архітектури в Україні було розпочато виданням у 1956 р. «Пам'ятники архітектури УРСР, що перебувають під державною охороною: список» (111 с.). Каталог вийшов під грифом «Для службового користування», тому маловідомий і малодоступний для широкого загалу. Поданий у ньому список затверджено Постановою Ради Міністрів УРСР від 28 березня 1956 р. № 320; тут дано перелік пам'яток архітектури з датами побудови – всього 1513 об'єктів **.
Але, при всіх позитивних проявах вищеозначеного каталогу (перелік пам'яток був доволі якісний), на місцях робота по фіксації та описі архітектурних об'єктів часто проводився по дилетантськи, формально. Непрофесійно складалися й історичні описи, хронологічні ототожнення були узагальненими та, інколи, й безпідставними.
Для прикладу, звернемо увагу на довідку про історичні та археологічні пам'ятники області в розрізі районів, складене у 1956 р. працівниками Тернопільського обласного управління культури. Подаємо витяги (з дотриманням оригінальної стилістики). «Тернопіль... Замок. Спалений турками в 1675 р., згодом відновлений. В підвалах замку було ув'язнено полковника Богуна... Старий Збараж. Замок побудований на місці городища 1774 р. (?). Знищений татарами (?)... Теребовля. Замок ХІ (?!) ст... Бучач. Руїни замку від ХІІ (?!) ст... Кременець. Замок Бони. В 1649 р. цей замок здобув Кривоніс і жив у ньому 6 тижнів...». За таким узагальненим й мало що уявлюваним принципом подано довідку про пам'ятки Бережанського району (зокрема й про замок, не виділяючи його ні історичної, ні мистецької, ні емоційної значимості) [7, арк.1-3]. Де тоді говорити про продуману щодо нього пам'яткоохоронну концепцію.
До того ж, в подальшому цей реєстр коригувався в бік виключення пам'яток. Так, 14 червня 1961 р. Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову «Про виключення із списків пам'яток архітектури Української РСР об'єктів, що не мають визначної цінності», за якою знімалося з охорони 363 пам'ятки. У наступному році виключено ще 137 цінних пам'ятки, зокрема замок у с. Білий Камінь на Львівщині [1, с. 186; 12, с. 318].
Загалом, у 1961-1963 pp. було знято з державного обліку понад 749 витворів старовини й мистецтва, переважно культових споруд. Невирішення питань стосовно відомчої підпорядкованості пам'яток, ліквідація в 1954-1957 pp. інспекцій з охорони пам'яток, що діяли при Міністерстві культури та Держбуді УРСР, залишковий принцип фінансування культурної сфери позначилися на загальному стані історико-культурної спадщини, кількості пам'яток, що знаходилися на державному обліку [5, с. 133]
24 серпня 1963 р., Постановою (за №970) Ради Міністрів УРСР «Про впорядкування справи обліку та охорони пам'яток на території Української РСР», затверджено новий «Список пам'ятників архітектури УРСР, які перебувають під охороною держав». Він налічував лише 864 об'єкти (пам'ятки республіканського значення), що було новим кроком у довільному зменшенні кількості охоронюваних об'єктів. [1, с. 186; 12, с. 224, 318].
Цей список, а також доповнюючий перелік, затверджений Постановою Ради Міністрів УРСР від 6 вересня 1979 р. № 442, фактично до сьогодення став основою для пам'яток архітектури: охоронний номер, офіційний пам'яткоохоронний статус.
До вищезгаданих списків (державного реєстру) в тогочасному Бережанському районі (разом із нинішнім Підгаєцьким) було внесено 14 об'єктів архітектури, які отримали статус пам'яток республіканського (нині – національного) значення. Серед них – і Бережанський замковий комплекс.
Та до багатьох оборонних споруд, які потрапили в цей список (зокрема й до Бережанського замку), Постанови залишилася формальним нормативним актом. Пам'ятки заносилися до Держаного Реєстру, їм присвоювався пам'яткоохоронний номер – а практична діяльність по консервації, реставрації та належному пристосуванню об'єкта не здійснювалася. Окрім формального відношення до спадщини, тут була, вважаємо, ще й причина нормативно-методичного характеру.
Адже усі пам'ятки, занесені до Державного реєстру, згідно з існуючим «Положенням про охорону пам'ятників культури», класифікувалися по трьох категоріях:
а) пам'ятники архітектури, які не можна використовувати для практичних цілей старовинні мури, тріумфальні арки, монументи, фонтани, надгробні пам'ятники);
б) пам'ятники, які можна використовувати, але виключно під наукові та музейно-показові установи;
в) пам'ятники архітектури, які можна використовувати для культурних або господарських цілей і передавати в орендне використання установам та організаціям.
Усі пам'ятки в межах сучасного Бережанського та Підгаєцького районів Тернопільщини були віднесені до категорії «в» (навіть, що особливо дивно, дерев'яні церкви). Тому замковий комплекс тривалий час використовувався утилітарно (склади, «льодівні»), каміння із зруйнованих приміщень вивозилося. Ситуація, загалом, типова. Адже, у 1970-х рр. лише 520 пам'яток архітектури із 1346, що перебували під охороною, отримали належне пристосування [1, с. 197] (в пропонованих межах категорії «б»).
А Бережанський замок, як і більшість місцевих історико-архітектурних об'єктів, поступово перетворюються на візуальний прояв людського варварства та суспільної стагнації. Це, правда, не було кому демонструвати. Адже психологія суспільства завжди співвідносна з рівнем реальних політико-ідеологічних засад. А радянські ідеологічні умови не визнавали пам'ятки, наподобі Бережанського замкового комплексу, як такі, що потрібно реально охороняти, постійно зберігати та раціонально осмислювати принципи використання.
Створювала безвихідна ситуація, яку була спроможна виправити тільки самовіддана і навіть нестандартна діяльність по-справжньому досконалої особистості; особистості-знавця і особистості, яка здатна настільки захопитися реальним мистецьким творінням, щоб самовіддано охороняти його, виводячи збережені естетичні витвори з екстремальних умов їх перебування. Такі особистості є самодостатніми й об'єднують навколо себе завжди незначну кількість справжніх однодумців. Але власне такі люди творять діяння, які залишаються серед наступників-однодумців своєрідним орієнтиром практичних звершень. Саме такою особистістю є багатолітній директор Львівської галереї мистецтв (колишньої картинної галереї) Борис Возницький. Адже недаремно його називали «ангелом-хранителем» українських музеїв і замків [2].
Ініційоване ним збирання знищуваних фрагментів пізньосередньовічного мистецтва, які зберігалися в західноукраїнських замках, було розпочато ще на поч. 1960-х рр. У той час він вже був директором Львівської картинної галереї (Львівської національної галереї мистецтв) і зумів акумулювати фінансові та людські професійні можливості для здійснення роботи по врятуванню мистецьких надбань. Початковим етапом її проведення було вдале перевезення чотирьох великих батальних полотен з Жовквівського замку, авторство яких приписують пензлю визнаного італійського мистця XVII ст. Альтамонте. Та особлива увагу зверталася на збереження і демонтування мистецьких надгробків. Для визначення їх місця локалізації були використані дослідження польського історика пізньосередньовічного мистецтва М. Гембаровича, який зумів комплексно вивчити мистецько-стилістичний фон Східної Галичини.
Наприкінці 1960-х рр. було здійснено дві експедиції до Бережан. Головним об'єктом пам'яткоохоронного регулювання визначено місцевий замковий комплекс. Надгробки східної каплиці замкового костьолу на той час вже знаходилися в поганому стані, було втрачено багато якісних оздоблювальних елементів. У кращому стані знаходилися пам'ятки західної каплиці. Центральний надгробок Адама-Гієроніма зберігав свою насиченість різноманітними скульптурними елементами оздоблення: леви внизу, а зверху, над уявним саркофагом, декоративні картуші. Збережено було й оздоблення верхнього рівня потрійного надгробку його синів. Елементи цих комплексних скульптурних пам'яток, які втратили свій зв'язок із головним вмонтованим рельєфом, було зібрано і перевезено у Львів. Також для переміщення з Бережан вибиралися найзначиміші форми надгробних комплексів – скульптурні зображення (в яких найбільше проявлялася мистецька цінність і стилістичність епох)*. Нині вони знаходяться у фондах Львівської галереї мистецтв, а скульптура Анни Сенявської експонується в Олеському замку [16, с. 101-102, 106].
Поїздки до Бережан, як і в інші історичні населені місця, були планованими, з чітко визначеними завданнями по пошуку експонатів для їх переміщення. В цей перелік, окрім картин і фрагментарних частин надгробків, входили й елементи декоративної ліпнини інтер'єрів, іконографічного стінопису. У роботі експедиції брали участь професійні дослідники-мистецтвознавці, яких Б. Возницький змів об'єднати ідеєю збереження знищуваних мистецьких цінностей. Серед них слід згадати Володимира Овсійчука, Володимира Любченка, Володимира Вуйцика, Юрія Матюхіна, Івана Бучка*. Для людей, які цікавляться мистецькою спадщиною України, ці імена далеко не пустий звук.
Власне, пам'яткоохоронні ініціативи Б. Возницького зародилася не на пустому місці. При часто формальному підході до справи на рівні урядових адміністративно-територіальних структур, з'являлися справжні особистості, пропозиції та звернення яких все ж створювали реальний підтекст в справі охорони історико-культурної спадщини, зокрема через форми їх культурно-освітнього, музейницького, туристично-екскусійного, чи комплексного загалом, пристосування.
Так, український архітектор Є. Горбенко ще в середині 1950-х рр. серед об'єктів найбільш перспективних в Україні для реставрації (і, зрозуміло подальшого використання) називав замкові комплекси та культові споруди визначної мистецької цінності [4, с. 42].
У 1966 р. Михайло Брайчевський звернув увагу, що «господарське використання пам'яток вирішується якось випадково» і нераціонально (їх обладнують під об'єкти, які «зовсім не відповідають ані характеру будинків, ані завданням охорони пам'яток культури»); «приміщення десятки років не ремонтують, а якщо й роблять ремонт, то, як правило, спотворюється художній образ споруди» [18, с. 149]. Тому він подав особисті пропозиції щодо використання пам'яток архітектури, хоч з обумовленням, що в цих питаннях «не може бути універсальних рецептів» [18, с. 150]. Серед них виділимо:
• використання об'єктів архітектури за їх прямим функціональним призначенням, які ще себе не вичерпали;
• використання будівель як приміщень для музейних експозицій;
• використання архітектурних пам'яток як приміщення культурно-просвітницьких закладів (клубів, лекторіїв);
• використання їх як об'єктів туризму (з акцентом на «препогано поставлену рекламу») [18, с. 150-152].
Можливо, пам'яткоохоронні поїздки Б. Возницького (на фоні інших пам'яткоохоронних звернень) стимулювали деяку зміну у відношенні до місцевого замку. Починають плануватися роботи по розчистці його приміщень, здійсненні первинних консерваційних заходів. Але, лише з 1980-х рр. розробляються перші раціональні проекти реставрації та сучасного використання пам'ятки. Зокрема, вже у 1980 р. на замовлення Бережанського райвиконкому співробітниками інституту «Укрзахідпроектреставрація» було розроблено проектні пропозиції пристосування замку під культурно-освітній центр [6, с. 32]. Для цього уже була розроблена методична основа.
Знаний український архітектор В. Заболотний, який один з перших (у 1970-1980-х рр.) професійно підійшов до проблем сучасного функціонального використання пам'яток фортифікаційного мистецтва, класифікував їх за трьома критеріями:
• архітектурна цінність споруди;
• її історична цінність;
• сучасна суспільна цінність пам'ятки [11, с. 11-12].
Проект реставрації та використання пам'ятки, на його думку, проходить стадії дослідження, власне реставраційну та адаптаційну [11, с. 14]. А напрямки використання об'єктів автор класифікує в три раціональні групи: музейну, культурно-освітню та суспільну [10, с. 16-17]. У такому випадку сучасне використання пам'яток дозволить виділити їх історичне, архітектурне, художнє значення, так як перед і під час використання споруда переживає дослідницькі, реставраційні та інші види пам'яткоохоронних робіт [11, с. 17-18].
Музейницька та туристична спеціалізація пам'яток оборонного зодчества підтримувалася архітекторами О. Заваровою та згаданим В. Заболотним ще в пп. 1980-х років [9, с. 28-29]. Тому що, як зауважував В. Заболотний, «не отримавши нових функцій, не здобувши справжнього господаря і не включившись в активне громадське життя, вони приречені на моральний і фізичний занепад» [10, с. 38]. І знову, в контексті висловленої думки, пропонує власне розуміння форм їх перспективного використання – для музейницької, культурно-освітньої, туристичної (в широкому, зокрема інфраструктурному розумінні цього слова) діяльності [10, с. 38-39].
У 1972-1974 рр. на загальносоюзному рівні з'являються перші постанови про використання музеїв, пам'яток історії та культури в екскурсійній роботі [15, с. 43-45]. Свій стимул мав прийнятий у 1979 р. Закон Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури». Почали передбачатися проекти щодо раціонального пристосування пам'яток до умов сьогодення, особливо об'єктів архітектури. Зрозуміло, формальність дій залишилася, облік і реєстрація пам'яток часто здійснювалася без їх належного вивчення (тому, з помилковими твердженнями). Але це вже був відхід від стагнації та примітивного невизнання об'єктів історико-культурної спадщини.
Зокрема, питання про архітектурну своєрідність історичних міст, і, як результат, його збереження, раптом стало дискусійним й перспективним на XXVII з'їзді КПРС; це створило підстави для нового поштовху методичних визначень, теоретичних пам'яткоохоронних звернень, а також прикладів практичної діяльності [19, с. 1-16].
У середині 1980-х рр. визначено основні ознаки пам'яток історії та культури у сучасному середовищі [3, с. 22]. Зокрема: «Було остаточно визнане головне достоїнство пам'яток – їх автентичність, тобто факт фізичного існування як основного доказу реальності історичної дії, яка відбувалася в минулому. Перш за все, пам'ятки були представлені як одна з форм соціогенезу, що істотно впливає на мораль, соціальний стан та економіку суспільства» [8].
У 1983 – 1986 рр. був опублікований легендарний нині чотиритомний довідник «Памятники градостроительства и архитектуры УССР: иллюстрированный справочник-каталог». Кожна стаття його містить історичні дані про споруду, її архітектурну характеристику, креслення плану та фотографію зовнішнього вигляду. Дуже багато з цього матеріалу введено в обіг вперше. Довідник містить дані тільки про ті споруди, які існували на той час і віднесені до категорії пам'яток архітектури. Цей довідник є найвищим досягненням української науки в галузі обліку пам'яток; він є незамінимим і зараз**.
Законом про охорону пам'яток було передбачено амбіційний науково-видавничий проект – багатотомний «Звід пам'яток історії і культури СРСР». На кожну область було заплановано випуск окремого тома. В Україні політична спрямованість цього проекту повністю визначалась його назвою: «Звід пам'яток історії і культури СРСР по Українській РСР». Це означало, що ніякої української історії, пам'яток і культури нема й не треба – є тільки пам'ятки СРСР, які за чисто територіальним принципом віднесено до сфери відання УРСР. Цей грандіозний пізньобрежневський проект було повністю виконано тільки в Білорусії; в Україні велася підготовча робота, випускались методичні матеріали, формувались редколегії. Практичним результатом виконання цього проекту став, виданий у 1987 р., каталог «Памятники истории и культуры Украинской ССР: каталог-справочник». Для пам'яток архітектури тут подано тільки адресу, назву й дату**. Коротко (на рівні офіційної назви, адресий хронологічного ототожнення) в каталозі представлено й Бережанський замковий комплекс [17, с. 477]. А ідея «Зводу пам'яток...» відродилася та реалізовується уже в незалежній Україні. Правда, як і все позитивне – повільно.
Позитивні пам'яткоохоронні тенденції починають отримувати відповідний резонанс й щодо Бережанського замку. Так, 1988 р. в місцевій пресі декларується думка про необхідність «повернути життя історичній споруді» (Бережанському замку), «поставити її на службу людям». Ідея відродження трактується як відповідна духові часу й співзвучна з рішеннями лютневого (1988 р.) Пленуму ЦК КПРС. Територію замку навіть було розподілено між організаціями, які повинні підготовляти виділену частку до майбутніх робіт [14, с. 4].
А в 1989 р. на базі Львівського виробничого об'єднання «Конвейєр» створено акціонерне товариство, на замовлення якого опрацьовано проектні пропозиції пристосування Бережанського замку під готельно-рекреаційний комплекс. Передбачалося використання частини палацових корпусів для готельних (зокрема з підвищеною комфортністю) номерів, а також пристосовування їх та інших окремих приміщень для конференц-залу, музейних експозицій та фондів, бібліотечних потреб [6, с. 32]. Замковий комплекс, за вищеозначеним проектом, мав бути реставрований як готельно-рекреаційний заклад з планіграфічним відтворенням, згідно плану 1755 року. А замковий костьол повинен був отримати свою первинну – духовну – функцію [20, s. 95].
Але наступна «фінансова реформа» зруйнувала ці вдалі починання і Бережанський замковий комплекс впродовж 1990-х було покинуто майже напризволяще. Хоч публікації про його відродження продовжували з'являтися з помітною періодичністю.
Ситуація на краще змінилася лише з 2004 року. Сьогодні Бережанський замковий комплекс – пам'ятка архітектури та містобудування національного значення – один з найважливіших шедеврів Державного історико-архітектурного заповідника та безумовна історико-архітектурна візитка нашого міста. Він отримує нове життя, нові перспективні проекти. Шкода лише, що його збереження – це результат діяльності нечисленної когорти ентузіастів, а не цілеспрямована діяльність чи розуміння широкого суспільного загалу. Тому подальші перспективи замку – це уже зовсім інша історія; історія – особливості, досягнення та помилки якої розкриватимуть після нас.
Також слід зазначити, що співпраця співробітників Заповідника із Борисом Возницьким продовжувалася й надалі. Так, за ініціативи й за погодженням директора галереї мистецтв до Бережан повернуто зразки декоративного оздоблення приміщень й каплиць Бережанського замку, збережені фрагменти алегоричних скульптур з надгробку Адама-Гієроніма Синявського. Сьогодні вони експонуються в окремих експозиційних залах замкового комплексу.
Борис Возницький був нашим гостем 17 листопада 2011 р. на відзначенні 10-ї річниці від часу створення ДІАЗ у м. Бережани. Планувалися перспективи подальшої співпраці. Але – людина планує, а доля визначає.
23 травня 2012 р., переживши власне 86-ліття, Борис Возницький трагічно загинув. Загинув так, як і жив: у постійному русі, в пошуках, досягненнях. В українському музейництві та пам'яткоохоронній справі зійшла з життя особистість епохальна. Що буде після неї – це питання, на яке не відповісти. Але, надіємося, що зерна, посіяні Б. Возницьким, проростуть у нових особистостях, у нових епохальних звершенях.
А в Бережанах ця пам'ять матиме свої конкретно-визначені прояви, про які співробітники Заповідника постійно згадують (і завжди згадуватимуть), зустрічаючи відвідувачів у місцевому замковому комплексі – про те, як була збережена частка його мистецького оформлення (особливо, каплиць замкового костьолу) і хто до цього причетний.
Джерела та література
1. Акуленко В. Охорона пам'яток культури в Україні. – К., 1991.
2. Борковський А. Борис Возницький – майстер часу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrainiansorld.org.ua/
3. Боярский В. Теоретические основы памятниковедения// Памятниковедение. Теория, методология, практика: Сб. науч. тр. – М., 1986.
4. Горбенко Є. Реставрація пам'ятників архітектури в Україні//Вісник Академії архітектури УРСР. – К.,1951. – №2.
5. Горбик В., Денисенко Г. Проблеми дослідження і збереження пам'яток історії та культури в України//Український історичний журнал. – 2004. – № 2.
6. Горницька Л. Замок в Бережанах. Проектні пропозиції реставрації та пристосування//Фортифікація України. Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні. Матеріали. – Кам'янець-Подільський,1993.
7. Державний архів Тернопільської області. – Ф.р-1788. – Оп.2. – Спр.98.
8. Жукова О. Пам'ятки історії та культури України як специфічний вид культурної цінності//Культура України. – 2011. – Вип. 33.
9. Заварова Е., Заболотный В. Использование памятников оборонного зодчества//Строительство и архитектура. – 1983. – № 1.
10. Заболотний В. Фортеці. Замки. Башти. Проблеми охорони та використання старовинних оборонних споруд//Пам'ятники України. – 1986. – №4.
11. Заболотный В. Основные принципы приспособления памятников оборонного зодчества УССР для современных функций/Автореферат диссертации на соискание учёной степени кандидата архитектуры. – К.,1989.
12. Заремба С. Українське пам'яткознавство: історія, теорія, сучасність. – К.,1995.
13. Кудерська Н. Становлення та розвиток законодавства про охорону культурної спадщини в Україні//Університетські наукові записки. – 2011. – №3.
14. Нове життя. – 1988. – 21 квітня.
15. Нормативные акты по туристско-экскурсионной работе. – М., 1988. – Т. 2.
16. Овсійчук В. Українське мистецтво др. пол. XVI – XVIІ ст. – К., 1985.
17. Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник. – К., 1987.
18. Пам'ятки України. – 1993. – №.1-6.
19. Реконструкція історичних міст України на сучасному етапі. Методичні рекомендації підготував В. Вечерський. – К., 1988.
20. Koscioly i klasztory rzymskokatolickie dawnego wojewodstwa ruskiego/Materialy do dziejow sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. – Krakow, 2007. – T.15.
21. T. Mankowski. Sarkofagi Sieniawskich w zbiorach Wawelskich//Ochrona zabytkow. – 1948. – T.1. – Nr. 3-4.
* Інформація отримана безпосередньо від Б. Возницького у 2007 році.
** За інтернет-публікаціями М. Жарких.