Володимир Парацій
Візитівка нашого міста: Бережанський замок у традиціях, сьогоденні та перспективах туристично-екскурсійної сфери
Замкові комплекси України є тими беззаперечно універсальними зразками пізньосередньовічної (чи ранньомодерної) архітектури, яка здатна захоплювати навіть перебуваючи у руїнах. Також їх історична особливість закладена ще й в тому, що вони тривалі часові періоди були місцем проживання (а той родинними резиденціями) відомих історичних особистостей чи загалом магнатських (шляхетських) родин.
Традиції «замкового туризму» в регіоні були достатньо продуманими, щоб стати методичною основою нових проектів.
На думку знаного польського дослідника кін. ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. С. Томковича: «Інтерес до пам'яток давнішої культури чи культур пробуджується в Європі лише з XVIII ст., і то наприкінці його... Епоха романтизму породила культ сентиментальності щодо минулого». Вона й породила раціональний (з пам'яткоохоронним змістом) підхід до проблем відтворення (суспільного відродження) старих замків, костьолів. Але сама ідея прикрашати, впорядковувати й навіть музеєфікувати власне житло (замок, палац) – сягала історичних глибин.
«Презентаційними» замкові комплекси ставали ще в ХІХ ст. Наприклад: у листі від шефа жандармів Беккендорфа до гр. Олександра Гур'єва, датованому 14 липня 1836 р., повідомлялося про приїзд російського царя Миколи І на землі Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторства. Тому пропонувалося розробити загальний маршрут цієї поїздки, визначити побутові умови. Передбачалася необхідність загальних описів трьох губерній із вказанням на найцікавіші пам'ятки старовини – об'єкти можливого монаршого огляду. Серед пам'яток архітектури Волинської губернії окремо було виділено Кременецький замок.
Хоч, слід зазначити, що ідеї раціонального використання пам'яток оборонного зодчества були запропоновані ще в ХІХ – поч. ХХ ст. у працях російських і зарубіжних дослідників: Б. Ебхарба, Е. Віоле ле-Дюка, Д. Десніно, Ш. Больса, К. Гурліто, Г. Джованнолі, А.Рігле, А. Павлінова, П. Покришкіна. Використання пам'яток оборонного зодчества в пп. ХХ ст. висвітлювалося у дослідженнях британських учених Ш. Кантакюзіно і С. Брандта.
Акцент робився на пізнання краю через інфраструктуру туристико-екскурсійної галузі. Приклад: рекомендація Міністерства суспільної праці (4-го, туристичного, департаменту) від 28 лютого 1924 р. про організацію по воєводствах туристичної галузі. Подібний документ про становлення і розвиток туристики у Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствах (з ідентичними міністерським пропозиціями) розповсюдило 19 березня цього ж року Львівська округова дирекція суспільної праці. А 25 березня 1925 р. принципи розвитку регіональної туристики, через виконання вищезазначених рекомендацій, декларується у зверненні Тернопільського воєводського управління до повітових староств. На повітовому рівні розповсюджуються також пропозиції Львівської округової дирекції
Потрібно зауважити, що ідея співвідношення туристики на прикордонних землях Речі Посполитої з ідеологічним фактором «пропольськості» (через особистості й пам'ятки) регіону – це було те, що надавало проблемі важливого державного значення, забезпечувало практичну урядову підтримку та, загалом, відповідало ментальному духу поляка. Розроблена, на концептуальному рівні, подібна пропозиція – трактувати розвиток туристики на етнічно українських і польських землях як «чинник пропольський» – активно декларувалася; зокрема через один з важливих ідеологічних полоністичних рупорів – різноманітні варіанти часопису «Авангард» (1927-1939 рр.).
Бережанський замок залишається перспективним презентаційним об'єктом краю, перспективним у збереженні та, відповідно, цілеспрямованому – туристично-екскурсійному – використанні. Пам'ятка визнається як національний символ, пізнавальний і виховний одночасно. На підтвердження цього – пропонована думка гімназійної молоді, висвітлена у шкільному виданні 1929 р: «Оте місце духу польського, та скарбниця мистецтва, лежить в руїнах, ніким не підтримувана в своєму занепаді».
Подібний туристично-пізнавальний акцент на природну та історико-культурну спадщину Тернопілля зосередився у 1920-1930-х рр. в діяльності Воєводського (Подільського) туристично-краєзнавчого товариства (ПТКТ). Офіційна дата заснування товариства – 2 липня 1925 року; а вже 26 жовтня це громадське об'єднання занесено до реєстру товариств Тернопільського воєводства, що було рівнозначним його юридичному затвердженню.
Перший Статут Подільського туристично-краєзнавчого товариства від 22 квітня цього ж року визначив його основні діяльнісні складові та засади, суттєвий зміст яких не змінювався упродовж всього його існування. Засновники товариства програмували свою роботу в якнайповноціннішому осмисленні минулого і сьогодення краю через популяризаційність всіх його регіональних аксіологічних об'єктів (історичного, природного, пам'яткознавчого, археологічного, народно-декоративного, побутового рівнів). На думку організаторів, діяльність цього туристико-краєзнавчого об'єднання є важливою в контексті цілісної воєводської культурно-освітньої сфери. Вони передбачали основну (чи первинну) функцію Товариства у пропагуванні подільської землі як терену туристичного та краєзнавчого. Подільська (тут: Тернопільська) земля сприймалася як «вдяний терен» для діяльності Товариства. Вивести із забуття минуле краю, «оточити пієтизмом історичні пам'ятки, особливості і скарби природні, оживити рух туристичний на цих землях» – ось провідна і наскрізна «нитка Аріадни» методологічних й практико-концептуальних засад Подільського туристично-краєзнавчого товариства. У цьому й проявлялася його функціональна універсальність та всеохоплююча змістовність.
Помітну роль серед об'єктів репрезентації краю мали відігравати й місцеві замкові комплекси. І свою (правда, доволі незначну) частку від цього інформативного та рекламно-презентаційного пирога отримав і Бережанський замковий комплекс.
Зробимо акценти на фактах. У повідомленні Бережанського повітового староства (за підписом старости) до Тернопільського воєводського правління від п'ятого березня 1929 р. в «справі руху туристичного» зазначено наступне: у січні-лютому керівництво крайового відділу Воєводського туристично-краєзнавчого товариства провело два засідання, на яких обговорювалися питання охорони та опіки над усіма пам'ятками місцевої старовини, а, зокрема (і особливо), проблеми відновлення первісного стану замкового костьолу (протоколи засідань передані у воєводське товариство 20 лютого 1929 р.).
У Звіті за десятиліття діяльності Подільського туристично-краєзнавчого товариства (1925-1935 рр.), підготовленим його головою Томашем Кунзеком, зазначено, що за звітний період у Бережанському повіті проведено «консервацію деяких пам'яток при матеріальній та технічній допомозі Відділу, який опікується цими пам'ятками». Підтекстово тут розуміються і роботи по консервації стін Бережанського замку.
Пам'ятка була об'єктом постійних екскурсійних пропозицій, які пропонувалися співробітниками ПТКТ через відповідні методичні розробки та підготовлені місцеві чи тематичні путівники. А в Бережанському повіті чи не єдиним якісним туристично-інформаційним центром вважалася місцева філія Подільського туристично-краєзнавчого товариства.
Природні особливості та історико-мистецька спадщина м. Бережани – все це було важливою підставою, щоб віднести місцевість до категорій пізнавально й рекреаційно привабливих, а також обов'язкових для відвідування в контексті цілісного загальновоєводського туристично-екскурсійного маршруту (на 9-10 діб).
Як зазначено у звіті з діяльності референта з туристики Тернопільського воєводського правління за 1928-1929 рр., складеного 9 квітня 1929 року, в межаx однієї адміністративно-територіальної одиниці було розроблено загальний туристичний маршрут по лінії розташування найцікавіших в історико-культурному відношенні населених пунктів краю: з Львова через Бережани – Підгайці – Монастириськ і далі вздовж басейну лівого берега Дністра на р. Збруч, потім на Збараж, Тернопіль, Золочів. Тривалість маршруту – від 3 днів до тижня в залежності від форм комунікацій та побутових умов (переміщення по території пропоновано автобусами, залізничним транспортом, сплав по воді). У Бережанах, серед пропонованих історико-архітектурних об'єктів огляду, домінантний – місцевий замок.
Станом на 1930 р. розроблювані проекти туристичних маршрутів по Поділлю також передбачали, серед перспективних об'єктів, й екскурсійне відвідування Бережанського замку.
У переліку найважливіших туристичних місцевостей Тернопільського воєводства, пропонованих на 1934 р. для молодіжних (зокрема шкільних) відвідувань, окремо виділено історико-архітектурні та природні об'єкти Бережан (і знову з домінуванням замкового комплексу).
А серед двохденних краєзнавчих мандрівок, які були зроблені представниками Львівського краєзнавчого товариства у 1937 р., одна проектувалася по маршруту Львів – Бережани – Тернопіль (приїзд поїздом до Бережан, огляд пам'яток міста, ночівля в шкільному туристичному закладі, на наступний день – поїздка до Тернополя, звідти до Гримайлова на Медобори). Огляд Бережанського замку тут передбачався як окремий пішохідний маршрут.
Уже у 1928 р. співробітниками Подільського туристично-краєзнавчого товариства підготовлено їх перший інформаційно насичений і методично професійний «Путівник по воєводстві Тернопільському». Ця невеличка за розміром книжечка кишенькового формату заклала якісне підґрунтя для наступних аналогічних видань загальновоєводського чи повітового (а також різнотематичного) спрямування. Зокрема, за дуже близькою інформаційною та методико-структурною схемою оформлював свої регіональні «Путівник по воєводстві Тернопільському» (1935 р.) та «Земля Тернопільська. Опис краєзнавчо-туристичний воєводства Тернопільського» (1936 р.) голова Подільського туристично-краєзнавчого товариства (і, одночасно, референт з туристики Тернопільського воєводського управління) Томаш Кунзек.
Зокрема, у путівниках по Тернопільщині середини 1930-х рр., автором яких був воєводський голова вищеозначеного громадського об'єднання (та, одночасно, референт воєводи Тернопільського з туристики) Томаш Кунзек, під час цілісної інфраструктурної та інформативно-екскурсійної характеристики Бережанської повіту відзначено, що місцевий «відділ Подільського туристично-краєзнавчого товариства у повітовому правлінні при вул. Гартлера № 5 надає інформацію туристичну і призначає провідників для колективних екскурсій та туристичних походів». Це рекламаційне повідомлення беззаперечно підтверджувало його регіональну (повітову) значимість як акумулюючого чинника краєвої туристичної сфери.
А, загалом, у путівниках Т. Кунзека (за 1935 та 1936 рр.) Бережанам, як населеному пункту із комплексно й компактно збереженою історико-архітектурною спадщиною, приділялося досить багато місця. Спочатку подавалася коротка історія міста, створюючи таким чином загальний фон для конкретного пізнання. А далі, серед численних пам'яток міста доброякісно та досконало розкривалася естетична та історична цінність замкового комплексу (виділяючи окремо, як знакову пам'ятку, замковий костьол).
Особливої популярності набули путівники по повітових центрах та їх околицях (часто під цим трактувався увесь повіт). Так, станом на поч. 1939 р. побачило світ 11 подібних путівників (із 17 повітів Тернопільського воєводства), не враховуючи інших видавничих проектів тематичного змісту. У містах, де були залишки старих замків, такі пам'ятки виділялися особливо, зацікавлюючи краєзнавців і мандрівників.
Бережанам і Бережанщині, як туристично-перспективному (з погляду мистецької, ландшафтної та етнокультурної спадщини) просторовому об'єкту, було присвячено окремий випуск часопису Польського краєзнавчого товариства «Ziemia». І знову невеликі, але помітні акценти спрямовувалися на цінність (як туристичного об'єкту, а, через це – як об'єкту збереження й постійного культурницького пропагування) Бережанського замкового комплексу.
У путівнику по Бережанах й околицях, місцевого краєзнавця (й члена ПТКТ) Станіслава Вішнєвського, замок і каплиця Сенявських визнавалися як найстарші та найцінніші архітекторі пам'ятки краю.
Згаданий вище бережанський краєзнавець готував, як представник Товариства, й інші публікації науково-пізнавального рівня, об'єктом яких були пам'ятки Бережанського замку. Так, в одному з випусків газети «Glos Brzeżanski» за 1934 р., під рубрикою «З Подільського туристично-краєзнавчого товариства – Відділ у Бережанах», опублікована стаття Ст. Вішнєвського «Про стилі пам'ятників у каплиці Сенявських в Бережанах».
Власне, створення позитивного «туристично-екскурсійного іміджу» замкам Тернопілля, органічно підводить до наступного практичного кроку – це відновлення історичної та мистецької значимості кожного з них шляхом реставрації замкових приміщень та їх відповідного пристосування. Дослідник і консерватор Зб. Горнунг на поч. 1930-х рр. зауважує, що «найважливішою болячкою консерваторською воєводства Тернопільського є негайна справа охорони цих прекрасних руїн замків прикордонних...». Це був як акцент щодо зробленого й визначення перспектив на нові результати.
Надалі були й ще спроби позитивного впливу на стан зруйнованого Бережанського замкового комплексу. Але, на практиці, до 1939 р. тут проводилися лише консерваційні, «косметичні» роботи. Не могли вивести замок із занепаду й проектовані туристично-репрезентаційні дії.
У крайньому разі, продовження цього занепаду уже наприкінці 1930-х рр. фіксує С. Вішнєвський: «Нині замок в руїні – безповоротно зникли пребагаті кімнати панів Синявських, поволі зникають з тесаного каменю кружганки довкола дитинця, наподобі Вавелю збудовані, залишилися лише рештки схронів для бідоти людської..., залишився величезний комин..., залишилася в цілості Богу посвячена каплиця замкова».
А з приходом радянських військ, почали здійснювалися й нові, уже свідомі, руйнації. Зокрема, мури костьолу були пошкоджені в результаті вибуху замкової порохівні, здійсненої відступаючими частинами червоної армії першого липня 1941 року.
У 1943 р., з ініціативи Комітету прихильників історичних пам'яток при участі ксьондза Адама Ланцуцького покрито костьол бляхою. Про це були дві окремі публікації за 1942-1943 рр. в польськомовній «Газеті Львівській».
Передбачалися умови нового використання пам'ятки. Адже приклади раціонального використання замкових комплексів Тернопілля в період другої світової війни були. Підтвердженням цьому слугує функціональне використання Кривченського замку, яке цікаво й пізнавально представлено за інформацією 1943 року. Цитуємо її повністю: «Про захист для мандрівника подбали туристичні товариства, які влаштували в селі туристичний приют і примістили його в одній з двох башт, що з останками в'їздової брами є залишками руїн старого замку з XVII ст... Туристичний приют, збудований у башті, творить у двох поверхах шестибічні кімнати з вузькими, загратованими віконцями. Крутими східцями виходиться на поверх. Простора кімната віє старовиною і нагадує минуле. Під стінами залізні ліжка з сіткою, коцом і солом'яною подушечкою. Якось таємничо тут, моторошно, але й інтересно для туриста і любителя старовини. Здається, і сни незвичайні навідують тутешніх нічліжан. Башта-готель – це перша атракція мандрівника».
Музеєфікація як форма охорони та раціонального використання. Незважаючи на переважно сучасне використання змісту поняття «музеєфікації», цей термін походить з поч. ХХ ст., від Ф. Шмідта. А з 1919 р. (тобто, з часу створення Чехословацької республіки) Урядовим комісаріатом охорони пам'яток Словаччини проблема збереження історико-культурної спадщини розглядалася у також і в прямому взаємозв'язку із музеєфікацією пам'яток «на природі». Таким чином, принцип музеєфікації об'єктів нерухомої культурної (архітектурної) спадщини має свою історичну раціональну традицію.
Безпосередня музеєфікація замків Тернопілля у 1930-х рр..; яскравий приклад: замки Чортківський і Теребовлянський.
Замки були й об'єктами відвідувань професійних музеологів. Так, учасники 13 з'їзду делегатів Об'єднання музеїв Польщі (Львів-Підгірці, 12-14 червня 1937 р.) 14 червня відвідали, під керівництвом А. Чоловського, замок в Підгірцях. На виїзді з села оглянули місцевість, виділену кн. Романом Сангушко під зведення будинку відпочинку для музеологів. Потім, відвідавши Олеський замок, повернулися до Львова.
На жаль, після другої світової війни, позитивна традиція місцевої туристики, зокрема через повноцінне використання (пізнавальне та інфраструктурне) замкових комплексів регіону, була втрачена. Пам'ятки оборонного зодчества майже не використовуються, або використовуються невідповідним чином.
Український радянський архітектор Є. Горбенко ще в сер. 1950-х рр. серед об'єктів найбільш перспективних в Україні для реставрації (і, зрозуміло подальшого використання) називав замкові комплекси та культові споруди визначної мистецької цінності.
Постановою Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1963 року було затверджено "Список пам'ятників архітектури УРСР, які перебувають під охороною держави". Він налічував 864 об'єкти (пам'ятки республіканського значення). Та по відношенню до багатьох оборонних споруд, які потрапили в цей список (як, наприклад, Бережанський замок), Постанова залишилася формальним нормативним актом.
Ще в 1966 р. Михайло Брайчевський звернув увагу, що "господарське використання пам'яток вирішується якось випадково" і нераціонально (їх обладнують під об'єкти, які "зовсім не відповідають ані характеру будинків, ані завданням охорони пам'яток культури"); "приміщення десятки років не ремонтують, а якщо й роблять ремонт, то, як правило, спотворюється художній образ споруди". Тому він подав особисті пропозиції щодо використання пам'яток архітектури, хоч з обумовленням, що в цих питаннях "не може бути універсальних рецептів". Серед них виділимо:
• використання об'єктів архітектури за їх прямим функціональним призначенням, які ще себе не вичерпали;
• використання будівель як приміщень для музейних експозицій;
• використання архітектурних пам'яток як приміщення культурно-просвітницьких закладів (клубів, лекторіїв);
• використання їх як об'єктів туризму (з акцентом на факт "препогано поставленої реклами").
Музейницька та туристична спеціалізація пам'яток оборонного зодчества підтримувалася архітекторами О. Заваровою та згаданим В. Заболотним ще в пп. 1980-х рр. Тому що, як зауважував В. Заболотний, "не отримавши нових функцій, не здобувши справжнього господаря і не включившись в активне громадське життя, вони приречені на моральний і фізичний занепад". І знову, в контексті висловленої думки, пропонує власне розуміння форм їх перспективного використання – для музейницької, культурно-освітньої, туристичної (в широкому, зокрема інфраструктурному розумінні цього слова) діяльності.
В. Заболотний, який один з перших в Україні професійно підійшов до проблем функціонального використання пам'яток фортифікаційного мистецтва, класифікував їх за трьома критеріями:
• архітектурна цінність споруди;
• її історична цінність;
• сучасна суспільна цінність пам'ятки.
Проект реставрації та використання пам'ятки, на його думку, проходить стадії дослідження, власне реставраційну та адаптаційну. А форми й напрямки використання об'єктів автор класифікує в три раціональні групи: музейну, культурно-освітню та суспільну. У такому випадку сучасне використання пам'яток дозволить виділити їх історичне, архітектурне, художнє значення, так як перед і під час використання споруда переживає дослідницькі, реставраційні та інші види пам'яткоохоронних робіт.
З приводу пристосування у сьогоденні замкових комплексів О. Лесик зазначає: «Діапазон їх нового використання широкий і різноманітний. Це і розміщення в замках і фортецях музеїв, культурно-освітніх установ, баз відпочинку та туризму, санаторіїв, наукових та учбових закладів». Він пропонує більшість пам'яток українського оборонного зодчества включити в маршрути розроблених туристичних походів та екскурсійних відвідувань. Ці думки дослідник повторює і в своїй докторській дисертації. Йому ж належить опрацювання узагальнюючого каталогу пам'яток житлово-оборонного значення, а також обґрунтованих принципів і розроблених економічних показників їх сучасного використання.
Але практичне втілення пропозицій було (у відсотковому відношенні до збережених пам'яток) мінімальне. На 1986 р. пам'яток оборонного значення в Україні було бл. 150 одиниць і розташовувалися вони у 46 містах, 23 селищах міського типу, 45 селах. О. Лесик на поч. 1990-х р. визначав, що в Україні зберігається понад сотня замків. Нині на державному обліку як пам'ятки національного та місцевого значення перебуває близько 90 об'єктів житлово-оборонного зодчества (це – згідно преамбули Проекту Державної програми збереження і використання замків України на 2005-2010 рр.; а за уточненими даними, закладеними у загальні положення Державної програми збереження та використання замків на 2006-2011 роки, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 червня 2005 р. № 182-р., їх налічується уже 75 одиниць). Серед них 22 відсотки вважаються за такі, що мають задовільний стан і використовуються для сучасних потреб; технічний стан 34 відсотків дозволяє використовувати їх окремі функціональні елементи; 44 відсотки об'єктів перебувають у руїні. Загалом, лише п'ята частина цих об'єктів використовується для сучасних потреб. А значну частину замків і замчищ (близько 200 об'єктів) взагалі не взято на державний облік, їх не досліджувано та не паспортизовано.
«Певну допомогу у вирішенні питань фінансування на утримання і реставрацію пам'яток можна одержати від продуманої екскурсійно-туристичної роботи», зокрема через організацію тематичних маршрутів – підводить нас до думки історик В. Горбик. І це найраціональніший підхід до умов використання замкових комплексів України. Адже, на початку третього тисячоліття туризм за обсягами доходу посідає перше місце серед провідних галузей світової економіки, випередивши нафтовидобуток й автомобілебудування. За даними Всесвітньої туристичної організації, кількісний обсяг міжнародного туризму перевищує 625 млн. туристів. А подальша прогностична оцінка (хоч ми сприймаємо її як форму суб'єктивного оцінювання) передбачає постійне прогресування обсягу (до 2020 р. 1600 млн. осіб при передбачуваному доході в 1,2 трлн. дол. США). Суттєвими, окрім фінансових, в цій діяльності є ще й інші фактори; зокрема у витворенні необхідних підоснов раціональної охорони та збереження культурно-історичної спадщини. І взагалі, питання про розумно-обґрунтований дієвий взаємозв'язок туристики й охорони пам'яток культурної спадщини залишається постійно актуальним. Так як це складова туристичних ресурсів України, один з елементів загального туристичного продукту та позитивних шляхів його просування.
Усе вищесказане – це ті пам'яткоохоронні й презентаційні пропозиції, ідеї, розробки та досягнення, котрі лягли в основу сучасного розуміння зокрема й «замкової» музеєфікації. Так, для О. Жукової «Музеєфікація замкових комплексів, як створення умов для екскурсійного відвідування без організації музею на території пам'ятки, сприяє перетворенню комплексу на туристичний об'єкт».
Тематичний туристично-екскурсійний маршрут як одна з підстав співробітництва між Заповідниками у сфері популяризації історико-культурної спадщини («замковий туризм»). Прикладом поважного інформативного змісту про українські замки, зокрема замкові комплекси Тернопілля залишатиметься путівникова чи довідкова література, до якої також потрібно підтримувати суспільний інтерес.
Ідея маршруту «Замками родини Сенявських на землях Східної Галичини та Західного Поділля» (з варіантами).
Представники значимої у Речі Посполитій родини Сенявських упродовж XVI – пп. XVIII ст. були власниками десятків маєтностей на території українських та етнічних польських земель. Деякі замки й замчища до сьогодення збережені в межах компактних регіонів, зокрема на території східногалицьких й подільських земель (у Львівській, Тернопільській та Хмельницькій областях). Вони й пропонуються як об'єкти довготривалого в часі (три – чотири доби) тематичного туристично-екскурсійного маршруту «Замками родини Синявських...» (далі – місцеві варіації: «Східної Галичини та Поділля», «на подільських землях» тощо).
«Замки Сенявських»: про перспективу нового туристичного маршруту
Про знатний рід Сенявських, представники якого проживали на західноукраїнських землях впродовж трьох століть, збереглося багато відомостей в історичних джерелах. Однак щодо національного походження цього відомого в Речі Посполитій сімейства науковці не дійшли до єдиної думки. Ґрунтовних генеалогічних досліджень родини Сенявських не проводилося. Хоч, в останні роки виділяються наукові й науково-популярні розробки львівського музейника Володимира Пшика та івано-франківського дослідника Зеновія Федунківа.
Перші два покоління не принесли родові знаменитості. Як і тисячі інших знатних родин Речі Посполитої, Сенявські залишалися шляхетською родиною із середнім рівнем достатку. Найбільшу славу династії принесло третє покоління – брати Микола, Олександр і Прокіп. Це були відчайдушні вояки школи гетьмана Яна Тарновського, які завоювали собі добре ім'я в полум'ї битв. Саме вони започаткували бережанську (Микола) і львівсько-войнилівську (Прокіп) гілки династії. Четвертий представник родини Синявських Рафаїл с. Гюнтера (згадується упродовж 1485-1515 рр.) – галицький земський суддя (до 1500), галицький хорунжий. Від дружини (одружилися в 1507 р.) одідичив Бережани і зробив їх родовою осадою Сенявських.
А його син, перший офіційний власник міста Бережани, Микола (1489-1569 рр.) досягнув уже значних висот у державно-адміністративній та мілітарній структурі тогочасної Польщі: галицький хорунжий (1531 р.), галицький підкоморій (1532 р.), галицький і коломийський староста (1534 р.), сенатор, белзький каштелян (1537 р.), гетьман польний коронний (1539 р.), белзький воєвода (1542 р.), гетьман великий коронний (1561 р.), руський воєвода (1554 р.), відомий полководець. Через дружину Катерину породичався із значимим магнатським родом Бучацьких-Язловецьких
Микола Синявський брав участь у воєнних діях на південно-східних кордонах Великого князівства Литовського: у битві під Лопушним проти татарів (1512 р.), Обертином проти молдаванів (1531 р.). З 1531 р., як стражник великий коронний, очолював оборону поточну (прикордонну). Був ротмістром кінноти на Поділлі (1530–1537 рр.).
Намагаючись припинити руйнівні татарсько-турецькі напади на українські землі, організував ряд військових походів на Кримське ханство, зокрема на фортеці Очаків та Білгород. Активно втручався у молдовські справи. Так у 1552 р., за підтримки М. Синявського, молдовський престол зайняв Олександр IV Лапушняну, який став ленником Польщі.
Микола Сенявський був протестантом. В його оточенні зблизився з проповідниками ідей Реформації польський письменник, поет-мораліст, релігійний полеміст епохи Відродження Миколай Рей. Згідно з твердженням деяких дослідників, Микола Синявський перетворив майбутній замковий костьол на збір кальвіністів і перейшов у католицьку віру лише незадовго до смерті.
Першочергово був похований у пресбітерії родинної каплиці у Бережанському замку, ініціатором зведення якого він був. Надгробок роботи львівського скульптора Горста (перше з двох меморіальних творінь визначного мистця у Бережанах – частка від високомистецької колекції надгробків і скульптур ренесансно-маньєристичного стильового вираження).
Останнім представником родини Синявських був Адам-Микола (близько 1666 – 1726 рр.) – польський магнат, державний діяч Речі Посполитої, белзький воєвода (з1692 р.), гетьман польний коронний (з 1702 р.), гетьман великий коронний (з 1706 р.), краківський каштелян (з 1710 р.), староста львівський та рогатинський. По матері був внуком великого маршалка Литовського Олександра Людвіка Радзивілла.
У 1683 р. брав участь у поході військ короля Яна ІІІ Собеського під Відень. У роки Північної війни (1701-1721 рр.) воював на боці короля Августа ІІ Сильного – союзника Петра І. Керував придушенням повстання Семена Палія (1702-1704 рр.) на Правобережній Україні. З 1706 р. – після зречення Августа ІІ – був претендентом на польський престол.
Провадив листування з гетьманом Іваном Мазепою, який хотів залучити Адама Миколу Синявського до антимосковської коаліції. Їх переписка за 1704-1708 рр. (понад 50 листів, що збереглися в архіві Чарторийських у Кракові) видала Українська Вільна Академія Наук у США (за редакцією відомого історика Ореста Субтельного).
У першому томі «Актів ґродських та земських» опубліковано кілька розпоряджень та універсалів Адама Миколи в якості великого коронного гетьмана за 1706 р. та 1709 роки.
А. Синявський у 1709 р. не допустив об'єднання польських військ короля Станіслава І Лещинського з шведською армією Карла ХІІ, що стало однією з причин невдачі походу шведів на українські землі та їхньої поразки у битві під Полтавою. Але згодом перейшов в опозицію до Авґуста II, підбурював проти нього шляхту.
Адам Микола Синявський у 1716 р. був заарештований учасниками Тарногродської конфедерації, але зумів уникнути суду. Хоч так званий «німий сейм» 1717 року значно обмежив військову владу останнього.
З смертю Адама Миколи величезні маєтності переходять, як посаг, до Олександра Августа Чарторийського. Також з його особистістю пов'язано багато легенд, переказів, пліток, реальних історичних фактів.
Адам Микола Синявський був визначний для Речі Посполитої перетину XVII-XVIII ст. військовий та політичний діяч; він безумовно був політичним авантюристом. Але важливо інше. З окремих відомих листів Синявського та публікацій про нього перед нами постає ще й високо знаюча особистість, естет у слові та мистецькому зібранні. І ті нечисельні повідомлення про мистецьку та бібліотечну колекції Бережанського замку пов'язані виключно з особою Адама Миколи Синявського.
Про туристичний маршрут.
Пропозиції щодо формування нового туристичного маршруту «Замками родини Синявських...» – це своєрідний «Виклик» (за термінологією англійського історика Арнольда Тойнбі) на процес сприйняття Тернопілля та Хмельниччини (узагальнено – Поділля) як туристично-привабливого регіону, зокрема й через «замковість», на наявність цінних ідентичних об'єктів у сусідніх областях (таким чином, досягається позитивний результат міжрегіональної співпраці). Мандрівка по замках, з акцентом на одну історичну магнатську родину, створює (окрім пізнавального чинника) ще й своєрідний ореол містицизму, відчуття побутового минулого, якихось «онтологічних» факторів.
Це також потрібно. Адже сучасний стан українського суспільного сприйняття проблем збереження та використання історико-культурної спадщини говорить про те, що ми знаходимося на тій стадії людської еволюції, яку М. Реріх означив наступними словами: «Як далеко народам до Культури. Поки-що вони знаходяться на етапі хліба і видовищ». А пам'ятки, окрім традиційних, набувають нових (таких собі «трансцедентних») рис суспільного сприйняття.
Туристичний маршрут, у перспективі, бачиться наступним: Старе Село – Бібрка – Бурштин (через Рогатин) – Бережани – Микулинці – Язлівець – Дзвенигород (Борщівський р-н.) – Сатанів – Меджибіж – Зіньків, з цікавими проміжними населеними пунктами (безпосередньо не пов'язаними із наскрізною екскурсійною ідеєю – «Сенявські»). У подальшому його можна обумовлювати, тематично та просторово розшировати, планувати різноманітні «підваріанти».
Методична складова маршруту – на підставі популярних і розроблювальних сучасних ідей «замкового туризму», зокрема – через матеріали М. Рутинського [М. Рутинський. Замковий туризм в Україні.-К.,2007]. Інформаційна складова – численні довідники по замках (вершина на сьогодні – велика книга тернопільського журналіста Василя Бурми), розробки співробітників Заповідників. Як перспектива – видання об'ємного за змістом й інформаційно насиченого тематичного довідника.
Загалом – ідея розкрита та обґрунтована. Залишаються лише різноманітні технічні питання (хоч вони, на жаль, стають найбільш проблемними під час практичного втілення ідеї).
Підсумок.
На думку Л. Прибєги існують такі аспекти суспільної цінності пам'яток архітектури як історичний, меморіальний, науковий, художній, естетичний, ідеологічний та утилітарний. А кінцевим результатом реставрації має бути обґрунтоване розуміння обставин пристосування пам'ятки архітектури, а також відновлення та відповідне використання навколишнього історичного середовища. Замкові комплекси, вважаємо, якісно імплікуються у всеохоплюючу суспільно-ціннісну сферу.
Замкові комплекси України (та, особливо, Тернопілля) можуть і повинні, через вищеозначені ціннісні об'єкти житлово-фортифікаційного минулого, перетворитися на раціональний фон (чинник) сучасного туристичного, пізнавального (екскурсійного) та побутово-інфраструктурного, використання. Адже цілісний екскурсійний маршрут «Замки Тернопілля» може виявитися позаконкурентною туристко-екскурсійною «спеціалізацією» сучасної Тернопільщини.
Але... Манільська Декларація з Всесвітнього туризму (1978 р.) вказує на те, що сучасний туризм відповідає основному праву людини на відпочинок, проте Декларація також зазначає, що «у практиці туризму елементи духовності повинні брати гору над технічними та матеріальними». Ось ці духовні елементи, будучи «загальним завершенням людського існування, повинні бути постійним внеском в освіту, рівність у долі націй, духовного визволення людини по відношенню до тотожності та гідності, утвердженню неповторності культур та поваги моральної спадщини людей». Закласти їх в душі та свідомість людства можна лише через осмислення прекрасного, яке бачиш і про яке чуєш від підготовленого розповідача.
Сучасні житлові квартали великих міст, масова однотипна забудова цих, за цинічним висловленням ле-Корбюзьє «машин для проживання», негативно впливають на фізичний, психологічний та інтелектуальний розвиток його жителів. творюється свого роду «архітектурне насильство». Лише в зоні історичної забудови людина, відчуваючи дух часу, сприймає оточення через призму думки, осмислення, чуттєвих сенсорів. Вона не лише відпочиває, вона мислить. Такі ж психосоціальні чинники закладені в замкових комплексах – замкнутих одиницях естетичного відтворення та історичності. Тому вони є дуже необхідними для людського відвідування, для пізнавального та чуттєвого сприйняття.
Родові маєтності Синявських на території Галичини та Правобережної України (за К. Куснєжом). Джерело інформації: K. Kusnierz. Sieniawa.-Krakow, 2001