Володимир Парацій
Бережанський замок наприкінці XVIII – початку ХХ ст.:
Сентиментальні спогади про «часи Синявських»
У розумінні українського архітектора Леоніда Прибєги: «Архітектурні витвори минувшини, що отримали статус пам'ятки, задовольняли передусім практичні потреби людини, форма їх визначалася переважно утилітарно-технологічними вимогами... Разом з тим архітектурна форма відповідала й духовним потребам суспільства, тобто естетичним ідеалам епохи».
Таким чином архітектурні шедеври найбільш повноцінно відтворюють цінність, символіку та дух окремих історичних періодів. І найвизначальніші чинники цього зосереджуються на європейському (зокрема українському) субстанційному грунті у збережених замкових комплексах. Одночасно, характерною є думка архітектора О. Лесика, що «фортифікаційні комплекси України являються єдиною типологічною групою пам'яток, що не мають єдиних стильових характеристик». Таке різноманіття перетворює їх на особливі, дуже специфічні, а, отже, дуже привабливі для споглядання збережені у сьогоденні об'єкти минулого.
І такий соціальний статус замкових комплексів потребує обґрунтованої методики їх постійної охорони та збереження. А, щоб це не перетворювалося на принцип постійної державної дотації, замки повинні раціонально використовуватися у сьогоденні, тобто динамізуватися у суспільному просторі сьогодення.
Один з найвзначіміших регіональних об'єктів – це Бережанський замковий комплекс, первісний варіант якого було зведено в 1534-1554 роках. Як головна резиденція магнатського роду Сенявських він перетворювався протягом середини XVI – початку XVIIІ ст. на комплексний архітектурний ансамбль, в якому органічно поєдналися ціннісні мотиви високомистецького, якісного фортифікаційного та комфортно-житлового рівнів. Недаремно в Енциклопедії С. Оргельбрандта Бережани згадані як «місто повітове в Галичині Австрійській, над Золотою Липою і малим озером; 7 тис. мешканців, гімназія і замок».
Замок був місцем перебування багатьох визначних історичних осіб, зокрема й королівської крові. А факт його відвідування польським королем Августом у 1698 р. документально підтверджувався письмовими матеріалами із збірки Поморянського замку.
Мистецька спадщина Бережанського замку формувалася (й насичувалася як елемент архітектурного декору) століттями. Ініціатива представників родини Синявських – довголітніх (можна сказати, традиційних) власників пам'ятки – щодо її впорядкування, уфортифікування та естетичного оформлення, перетворювала об'єкт на ціннісний оборонно-житловий комплекс. Але змінюються часи, змінюються власники, а, через них – змінюються й обставини. І доволі швидко почалися проблеми із збереженістю наявної (нерухомої та рухомої) мистецької спадщини в Бережанському замку.
«Надгробки Сенявських наподобі королівських у Кракові» – так лапідарно і без двозначних трактувань визначалися меморіальні пам'ятки замкового костьолу в довідниковій літературі пп. ХІХ ст. І, загалом: «Власники Бережан вели у місті багате життя, краса їх будівель дорівнювала королівському».
Цитовані враження ми вважаємо за доволі доказові емоційні підтвердження універсальної (фортифікаційної, мистецької, побутової) та неповторної величі Бережанського замкового комплексу. Величі, яка доводиться результатами професійних досліджень та яка породжує позитивні обставини зацікавлення об'єктом.
Барська конфедерація 1768-1772 рр., події якої дотично зачепили і Бережанський замок, а також поділ Польщі 1772 рр. – усе це було початком трагічних сторінок для пам'ятки.
З 1772 р., після першого поділу Польщі, землі Східної Галичини увійшли в склад Австрійської імперії. Новий уряд почав здійснювати інвентаризацію окремих замків, монастирських комплексів, зокрема проводилися описи збережених тут мистецьких колекцій. Часто такі описи і подальше розпорядження описаним майном мало беззаперечно грабіжницький характер.
Згідно цісарського розпорядження від 15 квітня 1782 р. замковий костьол у Бережанах було закрито. Циркулярний уряд у Золочеві провів інвентаризацію цінностей і, оцінивши їх в 477 флоринів, вирішив таку суму заплатити Ізабеллі Любомирській. Хоч вона розпочала у Відні судовий процес, нова влада на місцях продовжила грабіж, зокрема вмісту цінностей із саркофагів.
А, упродовж 1783-1785 рр. почали втілюватися, по відношенню до цінностей Бережанського замку, прямі грабіжницькі дії, інспіровані державою. Об'єктом нормативно оформленого грабежу були мистецькі предмети замкової каплиці.
Вищезгадану подію описав польський дослідник А. Винярж, на підставі опрацьованих архівних документів Львівського намісництва, й опублікував анотовано зміст листувань в 1911 р., у 25-у річнику польського «Квартальника історичного».
Але – ще «до 1790 р. замок був у цілісності, річка довкола і оточуючі замок вали».
З поч. ХІХ ст. нищення пам'ятки лише посилюється і чинником цих руйнацій був зовнішньополітичний фактор: загалом для держави комплекс втратив своє практичне (зокрема фортифікаційне) значення. Тому, згідно твердження польського дослідника й краєзнавця (вихідця з Бережанщини) Й. Відаєвича, замок «як твердиню скасував австрійський уряд у 1809-1812 рр. і нині [1930-і рр.] сліди давньої його оборонності дошукатися неможливо».
«Наступники Сенявських, проживаючи за межами Бережан, не опікувалися пам'ятками зовсім, або дуже мало», як відзначалося в майже офіційному ювілейному міському збірнику. З іншого боку, на думку місцевого краєзнавця кін. ХІХ – поч. ХХ ст. М. Мацішевського: «Людність першої половини ХІХ ст. не цінувала ані національних, ані приватних святинь».
У результаті – відбувалася свідома руйнація замку (домінантного історичного й архітектурно-мистецького ансамблю міста й регіону), зокрема через фактори його невідповідного тогочасного використання: бровар, склад хмелю, військовий склад.
Наступні акценти: «замок перетворено частково на казарми для війська, частково – на бровар...», а «замкова каплиця донедавна була дуже спустошена, мармурові надгробки поламані...». «Старожитній замок, колись значимий, а нині підупалий» – так трактує стан пам'ятки на 1840-і рр. Іполіт Cтупніцький.
Для Юліуша Словацького Бережанський замок заслуговує порівняння з «золотими палатами королеви Бони». Хоч ця, безумовно велична особистість польської літератури, можливо й не була в Бережанах, та слава про місцевий замковий комплекс дійшла і до нього. Що знайшло відображення в поетичних рядках.
Наступне спустошення замку – це розквартирована тут у 1861 р. залога баварських гусарів, які шаблями «задля забави сильно пошкодили, між іншим, і пам'ятники». Варварство знову посилювалося й через неувагу до пам'ятки його власників – перш за все Олександра Потоцького.
До цього фону визначення трагічного та емоційно закличного органічно вплітаються слова «останнього романтика» польської літератури Корнеля Уейського, в яких звучить заклик до відродження пам'ятки, її подальшої охорони, збереження та, головне, відповідного використання й презентації комплексу згідно його історично-меморіальної та мистецької значимості.
Корнель Уейський народився 12 вересня 1823 р. у Берем'янах (як колись визначалося – «на галицькому Поділлі») у родині власників цього населеного пункту. Його батько – Еразм Уейський – дуже цікавився місцевою археологією. Брат матері – Генрик Козіцкий – був вихованцем Кременецького ліцею.
Корнель Уейський навчався у Бучачі, в гімназії при кляшторі оо. Бернардинів, потім у Львові (поблизу міста у 1858 р. переселилася його родина); але систематичної освіти так і не здобув. Та участь в творчому та інтелектуальному житті, яке концентрувалося навколо відомої бібліотеки Оссолінських (знаменитого бібліотечно-музейного «Оссолінеуму»), дало свої позитивні результати.
Зокрема – воно сформувало Корнея Уейського як яскравого та актуального публіциста. А його «Листи з-під Львова» поклали цьому початок – і твердження, на загал, беззаперечне. Приклади:
• Корнель Уейський «знаний як публіцист став допіру в 1860 р., коли в «Dzienniku literackim» опублікували його «Листи з-під Львова», одне з найкращих творів польської публіцистики, а загалом, й останнім виразом романтичного ентузіазму.
• У «Листах з-під Львова» обумовлювалися найважливіші громадські справи.
• Своїми «Листами з-під Львова» Корнель Уейський став помітним на тогочасному літературному полі.
Публіцистика «Листів...» складається з трьох, тематично не пов'язаних між собою, спрямувань, одне з яких – «Про гробівці Сенявських» – є авторським акцентом на стан збереження (чи, точніше, людського відношення та профанації) мистецьких шедеврів і «меморіальної історії», зосередженої в замковій каплиці Бережан.
Інформація К. Уейського про стан гробівців Сенявських у Бережанській замковому костьолі – це інформація очевидця; емоційний та звинувачувальний підтекст є породженням особисто побаченого, відчутого, сприйнятого. Тому, з перших слів неприємно для Потоцьких – тогочасних власників замку – звучать слова: «Гробівці в Мемфісі, грабовані арабами, руйновані англійцями, недалеко відійшли від гробівців Сенявських у Бережанах. Мовчать слова на захист пам'яток. І хоч зараз хтось в публічних зверненнях виголошує, що каплиця з гробами Сенявських має бути повернута до давньої святості, а охорону над пам'ятками і кістками повернуто сестрам Милосердя, «як то учиняла маршалкові Любомирська, одна з останніх власників Бережан». Але очікування триває».
Слід зауважити, що наступні авторські акценти та звернення будуть такими ж нищівними й звинувачувальними по суті. Адже, як автор довідується «з якнайпевнішого джерела, який старатися тими проблемами має за обов'язок», про реставрацію замкової каплиці в Бережанах ніхто не думає. Але він має «найглибше переконання, що власник Бережан, має у своїй бібліотеці книгу Несецького, та не мав відваги прочитати у ньому про родовід Сенявських». І далі: «Я йому розповім, ким були Сенявські – і то словами Несецького» (правда, К. Уейський змушений опустити багато «найкращих з їх життя рис», акцентуючи увагу на окремих представниках як оборонців краю – «Русі»). Своєю розповіддю автор мав на меті протиставити дві родини, коли наступники байдужістю оскверняють пам'ять про попередників – попередників заслужених, історично значимих.
«Синявські колись звалися Грановськими». Розповідь ведеться спочатку про Рафала, далі – про Олександра та Прокопа; зокрема акцентується увага на їх «рицарську відвагу» у боях з татарами під час походу останніх на руські землі 1519 року. А також – в 1524 р. – помітна участь, як звитяжних воїнів, у відбитті турків від Рогатина.
Наступна розповідь при Миколу – воєводу руського, великого гетьмана коронного, першого власника земель «магдебурзьких» Бережан й ініціатора зведення Бережанського замку. Згадано його надгробок у замку. Але чи може він там зберігатися належним чином? І – авторське акцентування: «Спочив у Бережанах... Чи спочив? Нехай відповість власник Бережан».
Далі розповідається про його синів Миколая та Рафала, а, особливо, найстаршого Гієроніма – воєводи руського в часи безкоролівста 1576 року. Новий авторський акцент про останнього: «Похований у Бережанах... Думав, що там знайде спочинок».
Наступник Гієроніма – Адам-Гієронім – підчаший коронний. Відзначено, що з своїм надвірним військом декілька разів відбивав татарські походи від польських кордонів. А його сини Микола та Прокіп – учасники битв під Хотином, Галичем, Глинянами. Микола своїм коштом відправив на навчання військової справи до Бельгії Павла Гродзінського – майбутнього генерала польської коронної артилерії. Він заново уфортифікував Бережани, побудував Парафіяльний костел, зокрема й як місце поховання своїх предків. Його брат Прокіп – як хорунжий коронний – був більше відомий своїми воєнними звитягами.
Син останнього Гієронім-Адам брав участь у битві під Корсунем, де потрапив у полон. Але хан перекопської орди Тугай-бей звільнив його без викупу, як свого часу Тугай-бея відпустив у Крим батько Гієроніма-Адама.
Його син Микола-Гієронім – воєвода волинський, гетьман польний коронний – також був знаним військовим діячем. Брав участь у битві під Хотином 1673 р., відмовився від володіння Меджибожем з причин відомого польсько-турецького пакту (так званого «Бучацького миру» 1672 р.). Добре уфортифікував Бережани, відновив будівництво костьолу та монастиря оо. Бернардинів.
А його син – Адам-Миколай – каштелян краківський, гетьман великий коронний. У військових зіткненнях з шведами під Калішем і в інших битвах «Батьківщину від остаточного винищення врятував». Далі нова акторська трактовка: «Хвалу дому Сенявських, три віки безперервно живучих, завершив на собі... в Бережанах – спочив».
Наступний акцент уже іншого змісту: «А зараз вам опишу мій кальварійний поступ по каплиці та гробівцях у підземеллі». Далі: «Шість років тому побував у Бережанах. Приятель, який мешкав тоді там, підготував мені ті відвідини. Хтось мав ключі від каплиці; послано за ним, з бідою його знайдено. Прийшов і в заіржавілому замку довго копирсався, поки двері відкрилися. Каплиця пуста, обдерта, повна сміття і бруду, а в ній де-не-де різний господарський інвентар... І була та каплиця як труна, розбита рукою нічного крадія... При голих стінах надгробки Сенявських». Коштовний мармур і написи із золотих літер як «списана суспільна пам'ять заслуг своїх синів».
Наступне відзначення: «А зараз той мармур нищиться і розвалюється, бо не стало нині побожної руки дітей, а золоті літери видерла злодійська рука..., і затерлися сліди заслуг Сенявських у Бережанах – але в народі живуть». Далі автор волає в душі від побаченого.
Подальша розповідь лише посилює емоційний фон. Автор спускається вниз, «в отвір», до цинкових гробівців. Спускається, щоб «опертися на гетьманську труну та заплакати». Він бачить витягнуті з труни кості, закладає їх назад; знайдено голову від розбитого скелету. Прив'язує кістки до особи великого коронного гетьмана Адама-Миколая Сенявського.
Корнель Уейський звертається в емоційному пориві до сторожа з проханням продати йому череп за дукат, але останній відповів, що «кістки не продаються». І – авторський підсумок: «Останній з Сенявських, пан багатьох волостей, оборонець духу суспільного і людності, знайшов жаль і повагу в незнанім поеті та в убогому сторожеві своїх зневажених кісток...».
Далі поет звертає увагу на наступні обставини: «Що є найболісніше, то те, що об'ємні маєтки Сенявських не розпорошилися, після вимрення цієї родини, на дрібні володіння нових власників, а в цілості перейшли до нинішніх їх розпорядників». Тут Корнель Уейський коротко розповідає про Софію Сенявську, яка передала маєтності як посаг Августу Олександрові Чарторийському. Від них спадок перейшов, як пряма родинна лінія, до Ельжбети (з Чарторийських) та Станіслава Любомирських. Далі – до Потоцьких.
А, за Александра Потоцького (першого власника замку з цієї родини), на кістках Сенявських здійснюється святотатство. КорнельУейський окремо виділяє: «Виняйнято каплицю жидам під склад горілки», добралися до гробівця, порозбивано та пограбовано труни. Усі цінності, аж до золотих ґудзиків, «зірвано, видерто, спродано».
Корнель Уейський не тільки емоційно «волає» чи звинувачує. Ні. Він ще й пропонує, як можна вийти з цього варварського становища й виправити ситуацію: і з погляду збереження мистецькості, і з позиції відновлення історичної пам'яті (як меморіальний аспект). Серед пропонованого:
• або звернутися до консерватора археологічного по Бережанському обводі («циркулі», окремій адміністративно-територіальній одиниці) із нагадуванням про його обов'язки щодо збереження каплиці (зокрема кісток Сенявських);
• або попередити власників Бережанського замку про можливість настання для них поганих наслідків (в аспекті формування негативного суспільного іміджу для родини);
• або все ж надіятися, що у відродженій замковій каплиці буде охрещено наступного представника дому Потоцьких («ненародженого внука гетьманів»).
Це були чи не перші, сформовані на справжньому чуттєвому підтексті, доволі об'єктивні акценти на мистецько-меморіальні пам'ятки і раціональні щодо них пам'яткоохоронні пропозиції. Акценти на історичну значимість та «лицарську славу» Сенявських лише посилювали емоційне враження від поданих фактів меморіального варварства
Замітка Корнеля Уейського про гробівці Сенявських мала позитивний відгук і зацікавленість серед громадськості, стимулювали окремі практичні дії. Наприклад А. Бадзкевич пов'язував їх публікацію та суспільне розповсюдження з фактом реставрації замкового костьолу 1878 року.
Яскравим документом приватного та суспільного відношення, а також стану Бережанського замку першої половини – середини ХІХ ст. є «Поморянська хроніка» Броніслава Заморського. Багата фактична інформація, базована на архівних джерелах і власних авторських спостереженнях, присвячена Бережанському замковому комплексу. З особливою емоційністю та відчуттям справжнього переживання за стан пам'ятки описує автор свої враження від тогочасного відношення до Бережанського замку.
Зокрема, розповідаючи про перевезення тіла Миколи-Гієроніма Сенявського після Віденської битви народів 1683 р. (він отримав поранення в битві під Парканами та невдовзі помер) через Поморяни до Бережан, Б. Заморський помилково відзначає факт його поховання у замковій каплиці. А далі йде інша цікава авторська думка (такого собі пам'яткоохоронного змісту): «Ганьба то є і стократ ганьба є для Потоцьких попередніх і для нинішнього власника каплиці Сенявських у Бережанах, що так знівечено цей пам'ятник хвали заслужених мужів, яких надав Вітчизні рід Сенявських, і які спочили в батьківській для Сенявських землі як правдивих русинів на Русі та як споконвічних панів гроду Бережан». Характеризуючи мистецький рівень каплиць замкового костьолу (порівнюючи з Вавельським «як мистецький відлам останньої»), автор окремо ганьбить Потоцьких і за її нищення (як моральне,так і фізичне).
Окремо Б. Заморський зазначає: років тридцять назад (це 1830-і рр.) про факти варварського відношення до замкового костьолу згадував князь Фердинанд Карл Йосиф Габсбург д'Есте – ерцгерцог Австрійський, фельдмаршал, внук імператриці Марії Терезії, у 1832-1846 рр. намісник Галичини. Згадував князь про це дуже неприємними словами, які процитуємо: «Стільки нагромаджених пам'яток історії та мистецтва, як у тій каплиці, мало де знайти можна, але такого варварського їх спаплюження і знищення – тільки у Бережанах». Далі вінценосна особа справедливо критикує Потоцьких як «вироджених синів, гірших за москаля і татара». Жорстоко, але це лише за відношення до Бережанського замку та його мистецьких пам'яток. Слід зауважити також, що у 1930 р. вищеозначені критичні зауваження Фердинанда д'Есте органічно повторив у своїй краєзнавчій публікації згадуваний уже дослідник Й. Відаєвич.
Загалом, про руйнацію замку за часів Олександра Потоцького згадується доволі часто в краєзнавчій літературі др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Зокрема, про нищення оздоблень з палаців, частину з яких «забрано до Раю під Бережанами, решта розпорошилася на всі боки». Про те, що на «...ХІХ ст., за власності А. Потоцького, залишається замок знищений та обдертий». Каплиця передана євреям під склад горілки, а з початком Кримської війни перетворена на військовий склад (з усіма наслідками: грабіж, варварство гусарів).
Коротко згадуючи про руйнування каплиці, Е. Рудомінова-Дусяцька окремо відзначає, що попереднім негативним використанням пам'ятки були дуже пошкоджені підземелля каплиць. А, говорячи про замковий комплекс станом на 1876 р., Т. Чулецький відзначає, що тут «немає уже для дослідника нічого цікавого, окрім хіба-що каплиці». У замку є «бровар, решта перетворено на казарми»; згадуються про про пошкоджені скульптури, «зроблені мистецькою рукою з червоного мармуру». Одночасно, автор все ж надіється, що каплицею заопікуються консерватори пам'яток, які б, принаймні, постаралися провести фотофіксацію збережених елементів оздоблення. Адже, на його думку, людське варварство навіть мертвим не дає спочинку. Чи – і тут з помітним моралістичним підтекстом звучить насамкінець авторське афористичне питання: «Може то так і має бути в нашому столітті, столітті промислу, фальсифікатів і загального банкрутства».
А. Чоловський, характеризуючи замок станом на поч. 1890-х рр., зазначає: «У першій половині століття, за володіння Олександра гр. Потоцького, знищено всі оздоби й живописні зразки, частину одну забрано до Раю під Бережанами, решта розпорошилася на всі сторони. Спустошений, занедбаний, а частково пожежею понищений замок позбавлено оборонності й змінено на бровар, склади та казарми».
Жорстким закличним і критичним підсумком щодо відношення родини Потоцьких до власного історико-мистецького майна були думки Й. Відаєвича. Він розповідає про подібне варварство з посиланням на своїх попередників: К. Уейського, Й. Чернецького, Б. Заморського, Ф. д'Есте. У своїх висловлюваннях автор, як і його вінценосний попередник, доволі жорстокий: «Мало було Потоцьким доходу із замку, постановили стягати його... з каплиці». Особливо страшним в трактуванні дослідника видається передача її в оренду під склад горілки, з одночасним руйнуванням гробівців для пошуку скарбів. І прив'язка: «Діялося те Олександра гр. Потоцького, кавалера Ордену Білого Орла й Святого Станіслава, великого конюшого двору російського».
Пізніше використання каплиці залишається ідентичним, «лише з тією різницею, що згадувалося про використання під магазини хмелю і вовни, а не горілки». І, як підсумок особистісного характеру: «Сенявські і Потоцькі на грунті бережанському, то якби символи двох починань, так вартісно відмінних, як відмінною є слава від торгівлі».
Останні вищецитовані думки створюють необхідне раціональне та емоційне підґрунтя для розуміння того, що серед зацікавленого східногальцького середовища уже починала поставати проблема пам'яткоохоронних акцентів; особливо по відношенню до таких історично-мистецьких шедеврів як Бережанський замковий комплекс. Замки стають одними з перших об'єктів серйозних комплексних досліджень, професійної охорони та продуманої репрезентації.
Ідею щодо формування на землях Східної Галичини (з центром при Народному домі та Галицько-русьій матиці у Львові) повноцінних пам'яткознавчих (через археологічний аспект) та, як результат цього, пам'яткоохоронних інституцій, висловив на першому археологічному з'їзді в Москві (1869 р.) Я. Головацький. Серед іншого, він запропонував проводити картографування й зняття планів з цікавих й цінних об'єктів минулого (чи їх залишків), зокрема й замків.
Згадуючи про бровар і казарми у Бережанському замку за часів Потоцьких, Броніслав Заморський подає неофіційне звернення-пропозицію до Центральної комісії у Відні, до відповідальних за охорону пам'яток в Галичині, а також до сейму та уряду крайового: вжити усіх засобів і можливостей для спасіння та подальшого збереження каплиці.
Але перші реставраційні роботи у замку здійснюються з приватної ініціативи. Другий представник родини Потоцьких (власників замку) Станіслав – відомий як колекціонер і бібліофіл – у 1870-х рр. розпочав роботи по відновленню мистецької вартісності пам'ятки. Особлива реставраційна увага звернена на відродження символічного та естетичного змісту замкового костьолу. Позитивний фактор цих робіт чітко фіксується у тогочасних довідкових виданнях, як, наприклад: «Дякувати належить нинішньому власникові, який не шкодуючи значних коштів, відреставрував каплицю ззовні та усередині й до давньої святості допровадив».
І наступне цитоване ствердження. «Коштом князя Станіслава Потоцького відреставровано у 1878 р. та до давньої святості припроваджено зруйновану каплицю з її пам'ятками, саркофагами, фресками та оштукатуренням. Замком зайнялися нині консерватори пам'яток, дякуючи чому належить він до найкраще збережених в краї, хоча б даремно шукали би в його стінах «золотих» і «віденських» кімнат, критих кармазинами й оздоблених розписами й ліпниною». Так, через призму думки людини свого часу, ми розуміємо: реставраційна діяльність С. Потоцького має позитивну мету, але вона сприймається як запізніла; адже мистецькі втрати уже неможливо відтворити.
Хоч позитивний аспект був. Він проявлявся хоча б у тому, що згаданого 1878 р. (а то й раніше) Станіслав Потоцький наказує вивезти товари із каплиці й приступити до її реставрації під керівництвом скульптора, професора Львівської Політехніки Леонарда Марцоні, який «повернув надгробкам давній вигляд, а костьол зберіг, покривши новою бляхою...». На визначені реставраційні роботи власник замку витратив 12 тис. золотих римських. Одночасно здійснювалася й реставрація малюнків на склепіннях бокових каплиць, виконавцем яких був художник Огюст Конті з Флоренції. 19 листопада 1879 р. відбулося нове посвячення каплиці (костьолу) після завершення щодо неї реставраційних робіт.
Але після смерті власника подібна благородна діяльність не отримала свого раціонального продовження. Тому, як зазначає дослідник Й. Відаєвич: «Що вдалося зробити – зроблено, але не вдалося повернути каплиці її первинний вигляд. Реставрація захопила лише каплицю, замок натомість позостав броварем і казармами аж до вибуху світової війни».
На початку ХХ ст. окремі консерваційні роботи були проведені й у замку, який на той час, заповнений різними, переважно дерев'яними, добудовами, «був пристосований невідповідним чином».
У 1908 р. через розквартировані у замку війська, пам'ятка знову руйнується. Костьол замкнуто. Того ж року замок відвідав намісник Андрій Потоцький і вісім робітників старалося впорядкувати знищений костьол. Одному з них довірено нагляд над замком, зокрема за порядком у замку та костьолі. На той час стан костьолу знову стає жахливим. Під хорами лежали уламки мармурових скульптур, вологість нищила малюнки, виконані в 1876-1878 рр.
Про це згадано і в путівнику М. Орловича. Описуючи різьблення замкового костьолу (поміж готичним склепінням пресбітеріуму знаходиться вісім образів, а над середнім вікном – «багата гіпсова арматура з гербами»), він також помічає й наступне: над хорами «чудові барокові фрески, які дуже страждають від вологості».
Як результат, в 1909 р. у львівському польськомовному часописі «Nasz kraj» видруковано статтю Христофора Цепніка під промовистою назвою «Загроза історичній пам'ятці». Автор повторює попередні критичні зауваження щодо Потоцьких за їх відношення до замку, акцентує увагу на нові його руйнації кін. ХІХ – поч. ХХ ст. І закликає до проведення громадських акцій, спрямованих на захист визначного архітектурного об'єкта – безумовного шедевру міста. Але, як зауважував пізніший очевидець: «Чого не знищили Потоцькі, доконали снаряди воєнні».
А дії післявоєнні – це уже інше: інша епоха, інші обставини, навіть інші сентименти (більш прагматичні та більш раціональні). Для сентиментів емоційних там уже місця не було.
