Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани

На 145 років від дня народження.

...Колишній учень трьох гімназій – у Бережанах (із 1891 р.) [1, с. 734], Тернополі [2, с. 568] й у Львові, де й склав іспит зрілості у III-й гімназії, о. Дмитро Мигоцький народився 21.03.1878 р. [2, с. 568; 3, s. 313].
Знаковим для нього став 1906-й: він завершив богословську освіту в семінарії [4, с. 355], одружився з Ольгою Прухницькою [5, с. 4], був рукопокладений Митрополитом Андреєм Шептицьким [2, с. 568; 3, s. 313] і восени отримав скерування на перше душпастирське місце – сотрудником у с. Товсте біля Гримайлова на Тернопільщині. Як зазначено в Шематизмі на 1907 р. – із виповненням служби в Стриївці [3, s. 313; 6, с. 180] (щоправда, с. Стриївка лежить аж на Збаражчині, тобто досить відірване географічно – авт.) та ще й водночас – у Струсові як допоміжний сотрудник при парохові о. Теодорові Цегельському [3, s. 313; 6, с. 207; 7, с. 142].
«Львівсько-Архієпархіальні Відомості» від 20.05.1908 р. повідомили, що о. Д. Мигоцький отримав завідательство (призначення адміністратором парафії) у с. Лукавиця Нижня на Стрийщині [8, с. 63]. Утім, в історичному шематизмі о. Дм. Блажейовського служба в Лукавиці Нижній не подана [3, s. 313].
З осені того ж 1908-го молодий душпастир отримує завідательство у с. Монастирець Журавненського деканату [3, s. 313; 9, с. 140; 10, с. 129], там же – на Стрийщині.
Утім – ненадовго: через рік, 25.10.1909 р., «Львівсько-Архієпархіальні Відомості» знову подали, що о. Д. Мигоцький отримав призначення адміністратором парафії с. Лукавиця Нижня [11, с. 159]. І, вочевидь, знову у посаду не вступив: уже через місяць, 25 листопада, «Львівсько-Архієпархіальні Відомості» повідомили про призначення адміністратором парафії с. Лукавиця Нижня о. Сиденія Левицького [12, с. 172]...
Після двох – через рік і пару місяців – вочевидь, нереалізованих призначень до Лукавиці Нижньої, о. Д. Мигоцький переходить у с. Токи на Збаражчині: у Шематизмі на 1910 р. він поданий тут як сотрудник з правом управління [13, с. 261] (о. Д. Блажейовський подає, що в Токи перейшов ще до кінця 1909-го [3, s. 313]). Із 1912-го і до 1914-го – адміністратор парафії [3, s. 313; 14, с. 248; 15].
Ще до початку Першої світової війни був переведений адміністратором парафії у с. Кальне на Козівщині (тоді – Бережанський повіт і Бережанський деканат) – «Львівсько-Архієпархіальні Відомості» повідомили про це у травні 1914-го [3, s. 313; 16, с. 42].
У Кальному служив до пізньої осені 1918-го.
Із 1.11.1918 р. – дня постання у Львові ЗУНР [17, с. 775–776; 18, с. 98] – у Шибалині (з дочірною церквою в Баранівці): у 1918–1920 рр. – адміністратор, у 1920–1944 рр. – парох [19, s. 749; 20, с. 67] (повідомлення по канонічну інституцію на пароха у Шибалині «Львівсько-Архієпархіальні Відомості» подали 31.08.1920 р. [21, с. 36]).
«Ось що розповідав парох о. Дмитро Мигоцький про Шибалин: «Дня 1 листопада 1918 р. я став парохом у Шибалині. Село лежить над річкою Ценівкою, і в часі боїв за гору Лисоню в 1916 р. щезло з лиця землі. Мешканців військова влада евакувала. Із-за браку мешкання, я був примушений найняти хату для родини в Бережанах, а до Шибалина доходив пішком; Богослуження в неділі і свята відправляв під голим небом. Народ жив у землянках, провізоричних хатах. Тому, що помешкання в Бережанах було невигідне та вогке, моя дружина за власні гроші придбала матеріял на відбудову парохіяльного дому в Шибалині. Ще не вспіли як слід відбудувати, коли вже влітку польські наступаючі війська не тільки захопили Шибалин, але ще й сконфіскували з майна, що вдалося. Про конкуренцію (грошові датки на будову церковних будинків і самої церкви) на відбудову, тоді не могло бути й мови – ніхто нічого не мав. Народ збідований воєнним лихоліттям, старався сяк-так вижити з родиною, та поставити яку-небудь хатину. Коли ж згодом я перейшов жити до парохіяльного дому, почалось в селі живіше життя, зорганізовано церковні братства, а при них аматорські театральні вистави, дохід з вистав йшов на закуп матеріялів для відбудови церкви. Душею праці в селі, була моя покійна дружина. Коли вже мури церкви були під дахом, прийшов дозвіл від Митрополичого ординаріяту у Львові на продаж частини церковного поля для завершення повної відбудови» [17, с. 775–776].
Безперечно, родина Мигоцьких належала до усвідомленого й активного українства. Скажімо, 23.06.1929 р., о. Дмитро брав участь у Службі Божій на частково відбудованій могилі УСС на г. Лисоня – в присутності о. прелата Леонтія Куницького зі Львова [17, с. 255].
Того ж 1929-го в Шибалині, вочевидь, не без участі пароха, збудували читальний дім «Просвіти» [17, с. 777].
«За активну участь у суспільно-національній праці в селі в часі пацифікації 1930-го року, моїй дружині грозив арешт, від якого врятувалась виїздом», – згадував душпастир [17, с. 775–776].
...Невдовзі 90 парафіян із Шибалина й Баранівки, у переважаючій більшості – молодь 14–25 років, під керівництвом пароха взяли участь у святі «Українська Молодь – Христові», яке 6–7.05.1933 р. проводилось у Львові під егідою Митрополита Андрея Шептицького. Для порівняння: із Бережан вийшло 50 осіб, із Куропатників, Бишок і Потоку – 70 на чолі з о. Романом Берестом, із ґміни Куряни – 16 (о. Іван Брилинський), із Нараєва – 37 (о. Микола Вергун), з Лапшина – 40 (о. Іван Романчукевич), із сіл Лісники і Рай – 100 (Іван Габський, голова Товариства «Луг»), із Біща, Поручина, Стриганців, Рекшина, Поточан, Краснопущі, Пліхова й Урманя – 190 осіб [22, пос. 70].
...30.05.1936 р. шибалинський парох брав участь у відправі соборної Служби Божої на величавих поминках у Жуковi у 35-ті роковини смерті о. Сильвестра Лепкого (Марка Мурави) – разом із бережанським парохом, о.-деканом Евзевієм Бачинським, жуківським – о. Миколою П'ясецьким, лапшинським – о. Іваном Романчукевичем [23, с. 5]. Були присутні Богдан і Левко Лепкі, Франц Коковський, Ольга Маковей (з дому Кордуба) – дружина (на той час уже вдова – авт.) письменника Осипа Маковея і дочка попереднього бережанського пароха о. Теодора Кордуби, представники «Рідної Школи» із Бережан Антін Крамарчук та Микола Огнистий. Із Шибалина разом із о.-парохом Д. Мигоцьким приїхав проф. Михайло Васьків, уродженець цього села, випускник Бережанської гімназії, організатор і викладач сільськогосподарської жіночої школи в Шибалині.
До речі, серед учителів цієї школи був і о.-парох Д. Мигоцький, заняття для дівчат проводила також його дочка Неоніла [24].
...Через відстоювання українських позицій мав дочиніння з місцевою «полонією».
Вочевидь, ще до 1932 р. скарги про «зловживання» о. Д. Мигоцьким службовим становищем, а саме – ведення метричних книг українською мовою – були подані на розгляд Церковного суду [25, поз 1894].
...Восени 1936-го з подачі волосного писаря Розпендека шибалинського о.-пароха притягували до суду в Бережанах за те, що в метриках своїх парафіян вживав українську транскрипцію написання прізвищ (напр. Lozynskyj – а не Loziński, Neczaj – а не Nieczaj і т.п.). Щоправда, суд тоді увільнив священника «від вини і кари» [26, с. 4].
...У травні 1937 р. львівська газета «Діло» писала, що бережанська прокуратура знову подала на о.-пароха до того ж суду за «фальшування документів», точніше – за те, що у метрику свого сина Маркіяна, студента медицини в Пізі в Італії, вписав дату і місце його миропомазання. Справу передало прокуратурі бережанське староство, точніше, референт руху людности при старостві Клярер. Цього разу о. Д. Мигоцький «дістав 6 місяців в'язниці з припиненням кари на 2 роки і 20 зол. коштів» (вочевидь, мова йде про умовний термін з іспитовим відстроченням і штраф – авт.) й подавав апеляцію [26, с. 4].
А восени того ж 1937-го, думається, саме за поданням о.-пароха, Митрополичою Консисторією були відзначені похвальними грамотами парафіяни Василь Бабухівський, Марія Березіцька Волошин, Василь Васьків, Іван Івашків, Яків Карпишин із Шибалина [27, с. 190], а також – Іван й Андрій Стефаніви та Петро Швець із Баранівки [27, с. 192].
...Отець-парох Дмитро Мигоцький «помагав відбудувати не лише духовне життя своїх парафіян, але теж відбудовував матеріяльно парафію» [5, с. 4].
«Оцю тиху, але повну самопосвяти працю вміли оцінити парафіяни села Шибалин та Баранівки, що найкраще було видно, коли прийшли в 1939 році большевики та стали переслідувати наших священників. Тоді то всі вірні помагали свойому душпастиреві, чим могли. За німецької окупації о. Мигоцький старався хоронити своїх парафіян перед всякими тягарами, що їх накладала німецька окупаційна влада. Другий прихід большевиків змусив о. Мигоцького залишити рідні землі та податись на Захід» [5, с. 4].
...Із 1946-гоперебував у Мюнхені, 1949-го переїхав із родиною до США, де, попри поважний вік, допомагав священникам у Нью-Йорку – Брукліні й Озон Парку. Там же ж і вийшов на пенсію [2, с. 568; 3, s. 313].
У 1963 р., щойно вибравшись із заслання до Риму, Кир Йосиф Сліпий, який з пієтизмом згадував о. Д. Мигоцького ще з тих часів, коли той був сотрудником у Струсові, а Владика – уродженець с. Заздрість, що входило до струсівської парафії, – гімназійним учнем, іменував о. Дмитра почесним крилошанином Митрополичої Консисторії. Більше того: коли з віком панотцю стало тяжче виходити на вулицю, Владика дав йому окремий дозвіл облаштувати вдома приватну капличку для молитов і відправ Святої Літургії [5, с. 4].
21.03.1968 р. о. Д. Мигоцький ще відзначив своє 90-річчя [28, с. 7], а через два місяці родина – дочки Неоніла, Зеновія, Лідія і син Маркіян, а також онуки і правнуки – сповістили через газету «Свобода», що 22.05.1968 р. по важкій недузі на 91-му році життя у Нью-Йорку упокоївся в Бозі їх батько, дідусь і прадідусь о. Дмитро Мигоцький, довголітній парох Шибалина коло Бережан, почесний крилошанин Львівської Митрополичої Консисторії [2, с. 568; 3, s. 313; 28, с. 7]. Поховання відбулося на цвинтарі св. Раймонда у Бронксі [28, с. 7]...

Епілог. Родина
Дочка Неоніла
...Відомо, що у 1927 р. дочка о. Дмитра Мигоцького Неоніла, абсольвент гімназії, мала місію до навчання релігії в школах Шибалина і Баранівки [29, с. 12]. Була замужем за адвокатом Іваном Тершаковцем [17, с. 780]. Як згадувалося, проводила заняття в сільськогосподарській жіночій школі в Шибалині.
Родина емігрувала на Захід, зрештою – до США. Адвокат Іван Тершаковець входив до Товариського суду при центральному Комітеті «Бережанська Земля» [30, с. 3].
Зять о.-пароха Д. Мигоцького був близьким родичем посла до Галицького, а у 1928–1939 рр. – до Варшавського сейму від УНДО, першого в'язня більшовицького режиму (арештований 25.09.1939 р., провів 16 років у таборах на Колимі) Григорія Тершаковця та його сина – крайового провідника ОУН Львівського краю (1946–1948), командира воєнної округи «Буг», що загинув 35-річним 4.11.1948 р. у бою під час спецоперації МГБ, Зиновія Тершаковця-«Федора».
Його родичами також були герой Лисоні, згодом – командир сотні скорострілів Січових Стрільців київської формації Федір Черник (племінник Григорія Тершаковця) та один із засновників Української Гельсінської спілки, дисидент-шістдесятник і політв'язень Іван Гель, який у 1987-му створив і очолив Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви – для боротьби за вихід УГКЦ із катакомб [31, ст. 8–9;32;33]...

Дочка Зеновія
...Дочка о. Дмитра Мигоцького Зеновія була замужем за д-ром Остапом Бараном, уродженцем с. Рай, колишнім бережанським гімназистом, згодом – випускником Ягелонського університету у Кракові, доктором медицини.
Після повернення родини до Бережан у 1940-му О. Баран відбув арешт НКВД, за нацистської окупації допомагав упівцям, а 1944-го, як і тесть, і родини швагрів, емігрував на Захід, зокрема, у 1949 р. – до США [34; 35; 36, с. 1]. До речі, саме в них, у родині дочки Зеновії та О. Барана, у США мешкав о. Д. Мигоцький [5, с. 4].
Д-р Остап Баран не лише був одним із засновників Українського лікарського товариства Америки, але й науковцем – розробив власний метод епідуральної анестезії й винайшов для цього спеціальну голку (1951), а ще – метод насвітлювання серця радаровими променями при інфаркті.
А 29.05.1990 р. помер на 83-му році життя, про що американська україномовна газета «Свобода» сповістила на першій сторінці [34; 35; 36, с. 1]. Зеновія пережила чоловіка майже на 15 літ – відійшла у Вічність 1.05.2005 р. [37, с. 29]...
Зауважмо: саме Остап Баран вніс у родину о. Д. Мигоцького медицину як фах – згодом лікарями також стали інший зять Адам Якимів, син Маркіян, племінник Лонгин. Утім, про них – пізніше...

Дочка Лідія
...Дочка Лідія у 1931 р. склала іспит зрілості в гуманістичній дівочій гімназії «Рідної Школи» у Львові [38, с. 5]. Згодом вийшла заміж за учасника популярного на початку 1930-х у Львові джазового квартету «Ябцьо-джаз» бережанця Адама Якиміва (до речі, у «Ябцьо-джазі» разом із братами Якимівими – Адамом і Романом – грав молодий Анатолій Кос-Анатольський, згодом – відомий композитор, професор Львівської консерваторії).
Колишній бережанський гімназист, який у листопаді 1928-го відбув арешти польської поліції за участь в акції, приуроченій десятиріччю Листопадового Чину (відпустили лише після втручання адвоката Володимира Бемка), Адам Якимів організував у Бережанах квартет із трьох скрипок та фортепіано, що грав не лише вальси і марші, але й увертюри Моцарта. Утім, окрім захоплення музикою, був хорошим футболістом – грав за бережанську «Лисоню». Тож невдовзі після успіху з «Ябцьо-джазом» закінчив факультет фізичного виховання Краківського університету, працював учителем руханки в Бережанах.
А 1943-го різко змінює долю – вступає на факультет медицини Львівського університету, наприкінці березня 1944 р. зголошується до Дивізії «Галичина», зрештою – потрапляє на еміграцію, виїжджає до США.
Працював лікарем. Адам і Лідія Якиміви жертвували на потреби Українського Конгресового Комітету Америки, на друк першого тому книги «Бережанська Земля». Адам Якимів був одним із фундаторів першої катедри українознавства у США [39; 40, с. 124–128]....
До речі, коли 1957-го у Бережанах було відновлено хор «Боян», першим його диригентом став наймолодший із трьох братів Якимівих – Євстахій [41, с. 579].

Син Маркіян
...Уже згадуваний син о. Дмитра Мигоцького Маркіян розпочав медичні студії не у Львові, де він, колишній бережанський гімназист, закінчив Академічну гімназію, а в Пізі в Італії – у Львівському університеті «відкинули зголошення студентів-українців, які здали матуру з відзначенням», серед них – і Маркіяна Мигоцького [42, с. 2].
У 1937–1939 рр. навчався в університеті м. Познань (Польща), але, щоправда, у серпні 1943-го таки одержав лікарський диплом у Львові і того ж року виїхав до рідних Бережан – на однорічну практику в окружній лікарні.
Потім – еміграція, табір Ді-Пі у Баварії, виїзд до США у 1949-му – разом із дружиною, уродженкою Бережан Янкою (з дому Моравською).
Зрештою став шефом відділу ларингології у великому шпиталі Сейнт Мері в Пассейку, Н. Дж. «Його ім'я, як практика і хірурга у тій ділянці, стало добре відоме серед українців Нью-Джерсі й Нью-Йорку» [43, с. 4].
Д-р медицини, член Українського Інституту Америки та багатьох Інших українських та американських організацій Маркіян Мигоцький помер від удару серця вночі з 25-го на 26-е грудня 1981 року – на 65-му році життя [43, с. 4; 44, с. 7]. Як і швагро Адам Якимів, похований на українському цвинтарі в Бавнд Бруку, Н. Дж. [41, с. 128; 44, с. 7]...

Бережанські Мігоцькі
...До речі, відомий на Бережанщині у 1930-х – 1970-х лікар, із 1935-го – диригент хору «Боян» у Бережанах, у 1950–1957 рр. – в'язень сталінських таборів Лонгин Мігоцький [45, с. 398], попри відмінність у написанні прізвищ, був племінником о. Дмитра Мигоцького, а, відповідно, його син – художник, голова Бережанської міської ради 1990–1994 рр., згодом – старший викладач ВП НУБіП України «Бережанський агротехнічний інститут», заслужений працівник культури України Зеновій Мігоцький – внучатим племінником...

Джерела та література
1. Бережанська гімназія. Сторінки історії. Ювілейна книга. / Упорядник і відповід. ред. Надія Волинець. – Тернопіль: Джура, 2007.
2. Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. 1898–1998. До сторіччя заснування. / За редакцією Степана Яреми. – Тернопіль–Львів: Наукове товариство ім. Т.Шевченка, Львівське крайове товариство «Рідна Школа», 1998.
3. Дмитро Блажейовський. Історичний шематизм Львівської Архієпархії (1832–1944). Том II. Духовенство і Релігійні Згромадження. / Національний Університет Київська-Могилянська Академія, Український Католицький Університет Св. Климента Папи у Львові. – Київ: Видавничий Дім «КМ Академія», 2004.
4. Шематизм всего клира греко-католическої Митрополитальної Архидієцезії Львовской на рок 1906. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16348/edition/14709.
5. Свобода. 1968. №102. 31.05. URL: https://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1968/Svoboda-1968-102.pdf.
6. Шематизм всего клира греко-католицької митрополичої архієпархії Львовської на рік 1907. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16349/edition/14718/content.
7. Львовсько-Архієпархіальні Відомості. 1906. ч.XII. 20.11. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1906-1_compressed.pdf.
8. Львовсько-Архієпархіальні Відомості. 1908. ч.V. 20.05. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1908-1_compressed.pdf.
9. Шематизм всего клира греко-католицкой Митрополичой Архієпархії Львовской на рок 1909. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16350/edition/14722/content.
10. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1908. ч.XIII. 16.12. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1908-1_compressed.pdf.
11. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1909. ч.IX. 25.10. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1909-1_compressed.pdf.
12. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1909. ч.XI. 25.11. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1909-1_compressed.pdf.
13. Шематизм всего клира греко-католицької митрополичої архієпархії Львовської на рік 1910. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16351/edition/14735/content.
14. Шематизм греко-католицкой митрополичой архієпархії Львовской на рок 1914. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16354/edition/14714/content.
15. Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього (Токи). URL: https://www.wiki-data.uk-ua.nina.az/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0_%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D0%B2%D0%B8%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A7%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%A5%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0_%D0%93%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE_(%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D0%B8).html.

16. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1914. ч.V. 22.05. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1914_compressed.pdf.
17. Бережанська Земля. Історично-мемуарний збірник. / Комітет «Видавництва Бережани». – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1970.
18. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1918. ч.V. 31.08. URL: https://sheptytsky.com.ua/wpcontent/uploads/2020/11/1918_compressed.pdf.
19. Дмитро Блажейовський. Історичний шематизм Львівської Архієпархії (1832–1944). Том I. Адміністрація і Парохії. / Національний Університет Києво-Могилянська Академія, Український Католицький Університет. – Київ: Видавничий Дім «КМ Академія», 2004.
20. Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ. Парафії, монастирі, храми. Шематизм. – Тернопіль: ТОВ «Новий колір», 2014.
21. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1920. ч.3. 31.08. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Lvivski_arkhieparkhiialni_vidomosty/1920_rik.pdf?.
22. Олег Беген. Ще раз про свято «Українська Молодь Христові». URL:
http://www.laityugcc.org.ua/istorija-mirjanskix-ruxiv/articles/sche-raz-pro-svjato-ukrajinska-molod-xristovi.html.
23. Діло. 1936. №202. 9.09. URL: https://libraria.ua/issues/192/20384/.
24. Богдан Луговий. До історії сільськогосподарської освіти на Бережанщині у міжвоєнний період. URL: http://dsp.bati.nubip.edu.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/404/Lygovi_tesy.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
25. ЦДІА України, Львів. Греко-католицька Митрополича Консисторія. 1806–1945 рр. Фонд №201, опис №2а. Церковний суд. поз. 1894. URL: https://tsdial.archives.gov.ua/pdf/F.%20201%20op.%202%20a.pdf.
26. Діло. 1937. №97. 7.05. URL: https://libraria.ua/issues/192/20926/.
27. Львівські Архієпархіальні Відомості. 1937. ч.11. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1937-1_compressed.pdf.
28. Свобода. 1968. №98. 24.05. URL: https://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1968/Svoboda-1968-098.pdf.
29. Львівсько-Архієпархіальні Відомості. 1928. ч.III. 1.07. URL: https://sheptytsky.com.ua/wp-content/uploads/2020/11/1927-1928-1929-1930-1_compressed_compressed.pdf.
30. Свобода. 1973. ч.189. 12.10. URL: http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1973/Svoboda-1973-189.pdf.
31. Володимир Мороз. Зиновій Тершаковець-«Федір». / Літопис УПА, серія «Події і люди», кн.12. – Торонто–Львів: видавництво «Літопис УПА», 2011. URL: https://litopysupa.com/wp-content/uploads/2019/02/Seriia_Podii_i_liudy_Knyha_12_Zynovii_Tershakovets_Fedir.pdf.
32. Ірина Єзерська. Іван Гель – спадкоємець ідеї українського визвольного руху та збереження національної пам'яті. URL: https://revolution.allbest.ru/history/01148975_0.html.
33. Гель Іван Андрійович. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BB%D1%8C_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.
34. Баран Остап. URL: https://www.wiki-data.uk-ua.nina.az/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD_%D0%9E%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BF.html.
35. Баран Остап / П.Пундій, Я.В.Ганіткевич. // Енциклопедія Сучасної України. / Редкол.: І.М.Дзюба, А.І.Жуковський, М.Г.Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. URL: https://esu.com.ua/article-40370.
36. Свобода. 1990. №102. 31.05. URL: https://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1990/Svoboda-1990-102.pdf.
37. Свобода. 2005. №26. 1.07. URL: https://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/2005/Svoboda-2005-26.pdf.
38. Діло. 1931. №134. 19.06. URL: https://libraria.ua/issues/192/22775/?PageNumber=5&ArticleId=839770&Search=%D0%BC%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C.
39. Ігор Осташ. Бонді, або Повернення Богдана Весоловського. – Львів: Дуліби, 2013.
40. Ігор Мельник. Пов'язані з Бережанами. Нариси до портретів на фоні епохи. Книга четверта бібліотечки «Бережанського віча». – Тернопіль: Джура, 2020.
41. Володимир Парацій. Хормейстер Якимів Євстахій. / Бережанська гімназія. Сторінки історії. Ювілейна книга. / Упорядник і відповід. ред. Надія Волинець. – Тернопіль: Джура, 2007.
42. Дмитро Великанович, посол. Нема місця! // Діло. 1936. №224. 6.10. URL: https://libraria.ua/issues/192?StartDate=1936-10-06.
43. І.Чолган. Св.п. д-р Маркіян Мігоцький. // Свобода. 1983. №48 15.03. https://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1983/Svoboda-1983-048.pdf.
44. Свобода. 1981. №245. 29.12. URL: https://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1981/Svoboda-1981-245.pdf.
45. Б.Пиндус. Мігоцький Лонгин Іванович [Текст]. / Б. Пиндус // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г.Яворський та ін. – Тернопіль, 2009. – Т.4 : А–Я (додатковий).

Ігор Мельник,

заступник завідувача науково-дослідного
та музейно-просвітницького відділу,
Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани.

На 150-річчя від дня народження.

21.03.2023 р. виповнюється 150 років як на Вінничині народився генерал Яків Гандзюк, чиє ім'я носить сформована там же, на Вінничині, 59-та окрема мотопіхотна бригада Збройних Сил України, що нині, як і 105 років тому війська 1-го Українського корпусу Армії УНР під його командуванням, героїчно захищає наші східні рубежі від російської навали.
Як з'ясувалося, унікальна й легендарна доля генерала Я. Гандзюка, який пройшов шлях від генерала російської Імператорської армії до одного із творців Армії УНР, що мужньо віддав життя за Україну, пов'язана й з Бережанщиною...

1. По той бік Лисоні
...22.09.1916 р. у бою біля с. Жовнівка важким артилерійським снарядом був контужений командир 91-го піхотного Двінського полку російської Імператорської армії полковник Яків Гандзюк. Контужений серйозно – як записав старший лікар полку, з глибокою втратою свідомості.
Утім, усе по-порядку.
...53-річний селянський син Я. Гандзюк не був новачком на фронті: російсько-японську війну 1904–1905 рр. закінчив у чині штабс-капітана з трьома бойовими орденами. Більше того: 4.06.1911 р. за ратні подвиги отримав від російського царя Миколи ІІ дворянський титул із правом його передачі нащадкам.
Особливо ж відзначився Я. Гандзюк на фронтах Першої світової війни, зокрема й на наших теренах.
Протягом 27.03.–1.04.1915 р. брав участь у боях біля Козови. 1 квітня він, тоді – командир батальйону, травмував праву ногу й отримав поранення кулею навиліт у кисть лівої руки.
Із 21 червня по 15 серпня – бої на річці Золота Липа: спочатку поблизу Урманя, а 26 червня – біля Жукова. Тут також поранений – руку зачепив камінь від вибуху снаряду, що розірвався поруч.
У цей період отримує три ордени від командування російської Імператорської армії, звання полковника, посаду командира згадуваного 91-го піхотного Двінського полку і навіть – медаль «Мілітер» від Президента Франції!
Цікаво, що до листопада 1915-го 91-им піхотним Двінським полком командував такий собі полковник Григорій Пушкін – онук російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна. Під час боїв на річці Стрипі Г. Пушкін був контужений і після одужання в полк уже не повернувся – командував частинами запасу десь у Москві. Але це – інша тема...
1916-го полк Я. Гандзюка брав участь у боях біля Козівки, Ходачкова, а з 1 серпня – на річці Ценівка біля Шибалина.
Коли почалися бої на Лисоні, деякий час воював біля Більшівців (24–27 серпня) і Свистільників (3–6 вересня), звідки полк перекинули до Жовнівки.
І ось – 22.09.1916 р. у бою біля с. Жовнівка важким артилерійським снарядом був контужений командир 91-го піхотного Двінського полку російської Імператорської армії полковник Яків Гандзюк...
На риторичне запитання, що робив у вересні 1916-го біля Жовнівки полковник російської армії, відповідь очевидна: вів один із окупаційних російських полків на становища Українських Січових Стрільців, щоби вибити їх та їхніх союзників із Лисоні, захопити Бережани і стратегічно відкрити шлях Імператорській армії на захід. Так, усусуси були в уніформах армії іншої імперії – Австро-Угорської. Але – були і російські полки не пропустили!.. Що ж, перехрестя долі селянського сина із Вінничини Якова Гандзюка тут, під Бережанами, були й такими...
...Зрештою, зиму – до 14.04.1917 р. – Я. Гандзюк перебув зі штабом на позиціях західніше села Тростянець. Коли в деяких джерелах читаємо, що в цей період у Тростянці «в домі пароха розміщався штаб командування цієї дільниці фронту» (сільський парох о. Анастасій Лотоцький на той час уже був арештований російськими військовими властями і висланий у Росію – авт.), розуміємо, що,очевидно, мова йде про один і той же штаб – штаб полковника Якова Гандзюка.
Тут, поблизу Тростянця чи таки в Тростянці, й застала полковника Я. Гандзюка звістка про т. зв. лютневу революцію 1917 р. у Петрограді.
Утім, служба в Імператорській армії тривала. Більше того: 17.04.1917 р. отримав підвищення – генеральську посаду командира 23-ої піхотної дивізії і менше як через два місяці, 6 червня, – звання генерал-майора. Селянський син, віднедавна – дворянин, тепер ще й став генералом Імператорської армії!

2. Із Павлом Скоропадським. Поблизу Вільхівця
Тоді ж, на початку червня 1917 р., у рамках підготовки до літнього наступу (т.зв. «офензиви Керенського» – авт.) з-під Коломиї під Бережани перевели 34-й армійський корпус генерала Павла Скоропадського. Так під Бережанами опинився й майбутній гетьман України. Правда, про гетьманство тоді ще не йшлося...
21 червня командарм віддав наказ про наступ із завданням ударним корпусам швидко вийти на лінію Жуків–Бережани–Адамівка–Мечищів: 41-й армійський корпус мав захопити австрійсько-пруські позиції на лінії Шибалин–Посухів і далі розвивати наступ, щоб оволодіти переправами через річку Золота Липа, 7-й Сибірський корпус, прорвавши оборону противника, – вийти на лінію Адамівка–Вільховець, а 34-й армійський корпус П. Скоропадського – на лінію Вільховець–Мечищів.
Для укріплення 34-го корпусу придали 19-у Сибірську стрілецьку дивізію й 23-ю піхотну дивізію Я. Гандзюка. Так під Бережанами вперше зійшлися два тоді ще генерали російської Імператорської армії – Яків Гандзюк і Павло Скоропадський.
Утім, уже 30 червня П. Скоропадський «перекидає» Я. Гандзюка на 104-у піхотну дивізію, яка мала прорвати німецькі позиції на Диких Ланах південніше Бережан.
І не помилився – комдив Я. Гандзюк, як згодом описував ці події офіцер штабу корпусу В. Кочубей, відзначився і тут: під час наступу на важкій ділянці Обренчовського лісу (очевидно, мова йде про бої 1 липня в місцині, відомій нині як Обручова – ділянці з боку Диких Ланів у бік Вільхівця – авт.) особисто підняв у наступ 416-й Верхньодніпровський полк цієї дивізії. Та як: вихопив із піхов шаблю і першим кинувся на супротивні позиції! У результаті – три лінії окопів, зайнятих 15-ю та 24-ю резервними німецькими дивізіями, були захоплені одна за одною.
Бій насправді виявився жорстоким. «...Праворуч було зруйноване дощенту село, а за ним, як спина бурого ведмедя, здіймалася висота Дикі Лани. Ліворуч, де окопи виступали зазубнем, рябіла висота білокам'яний Фердінандів Ніс, а посередині, ніби витерта щітка, лежав ріденький Обринчів (тут і далі топоніми подані так, як записані в тексті – авт.) ліс,– так у повісті «Без козиря» описував ці події їх учасник, тоді – 28-річний прапорщик артилерійського підрозділу, а згодом – відомий український прозаїк Петро Панч. –...Зліва зайняли вже станцію Мичищів, а праворуч підходять до села Ольховець.
...Чим нижче сідало за Дикі Лани розпалене сонце, тим тихше ставало поміж дротами на зеленій поляні і все менше там рухалися розпластані в маках тіла».
Одні дослідники кажуть, що жорстокий бій тривав весь день та ніч, інші – що навіть три дні, поки німці не підтягнули свіжу дивізію і не перейшли у контрнаступ. Утім П. Скоропадський згадував, що, взявши три лінії окопів, атакуючі зупинилися та розпочали «ревізію» захоплених позицій – далася взнаки «революційна деморалізація»...
До речі, за вміле управління військами та особистий героїзм під час боїв в Обренчовському лісі під Бережанами П. Скоропадський представив Я. Гандзюка до нагородження орденом Святого Георгія III, однак той отримати нагороду не встиг...

3. Під синьо-жовтими стягами
...На фронтах віяло змінами. І однією із цих змін була українізація армії.
...Наприкінці вересня 1917-го 34-й корпус, виведений П. Скоропадським за Збруч – у район Меджибожа на Хмельниччині і там реформований, уже мав нову назву – 1-ий Український корпус, українські відзнаки – з жовтими смугами на блакитному полі.
104-а стрілецька дивізія під командуванням генерала Якова Гандзюка, відповідно, стала 1-ою Українською пішою козацькою дивізією.
«Саме Яків Гандзюк був одним із перших бойових офіцерів високого рангу, що активно відгукнувся на утворення українізованих військових частин, які стали основою для відродження національних збройних сил української держави у 1917 р.», – зазначають історики.
...А вже наприкінці 1917-го дивізія Я. Гандзюка брала участь у роззброєнні більшовиків та їхніх прихильників у Києві. Тому не дивно, що, коли 11.01.1918 р. через незгоду з політичним курсом УНР генерал П. Скоропадський подав у відставку, саме Яків Гандзюк змінив його на посаді – вступив у командування 1-им Українським корпусом.
...«Під командуванням Якова Гандзюка в 1918 році частини І-го корпусу вчинили потужний опір більшовицькому наступу на Київ з півдня. Два полки дивізії міцно тримали в своїх руках Шепетівку, Рівне та Здолбунів. ІІ-га дивізія цього корпусу, спираючись на залізницю Жмеринка–Козятин, роззброїла цілий гвардійський корпус у складі двох дивізій піхоти та дивізії кінноти, що був під командуванням відомої большевички Євгенії Бош. Корпус прямував через Жмеринку на Київ», – цитуємо істориків.
«Значною мірою заслугою саме Павла Скоропадського і Якова Гандзюка було те, що більшовики не змогли знищити Українську Народну Республіку вже у перші дні її існування», – додають дослідники.
Утім...
9.02.1918 р., не отримавши від уряду УНР директив щодо оперативної ситуації, до Києва з Білої Церкви, де розташовувався штаб 1-го Українського корпусу, виїхав автом командувач корпусу генерал Яків Гандзюк. Разом із ним – начальник штабу генерал Яків Софронов та керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський.
Вони ще не знали, що напередодні до Києва увійшли червоні війська Муравйова, а уряд поспішно перебазувався до Житомира...
Під Києвом машину зупинили балтійські моряки.
...Допитуючи, Муравйов запропонував генералам перейти на бік більшовиків, на що почув від Я. Гандзюка відмову: «Ви помилилися. Ми – українці...».
А коли їх вели на розстріл, Я. Гандзюк звернувся до своїх товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам – помремо героями!». Потім попрощався з кожним і додав: «Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим!»
Після залпу всі троє впали. Але легко поранений полковник Гаєвський, скориставшись ранніми сутінками, кинувся бігти до яру і, зрештою, – врятувався. До речі, саме з його розповіді ці події стали відомими.
Яків Гандзюк помер не одразу – більшовики добивали українського генерала по-звірячому: згодом на його тілі нарахували 12 ран, завданих багнетом...
У газеті «Дзеркало тижня» за 28.03.2002 р. читаємо: «...на відміну від пронімецького Скоропадського, Гандзюк бачив Україну вільною. Можливо, генерал міг би стати героєм нації, якби його не зрадили, не підставили. Втім, сьогодні можна тільки гадати, що було б, аби прихопив він із собою до Києва в ту фатальну поїздку хоча б ескадрон козаків. Але що гадати даремно? Сталося те, що сталося»...

4. Епілог
Влітку 1918-го дружина Я. Гандзюка розшукала й упізнала тіло свого чоловіка в одній із братських могил на Солом'янській площі у Києві. Колишній побратим по боях під Бережанами, а на той час уже Гетьман України Павло Скоропадський допоміг перепоховати генерала з військовими почестями на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря.
На могилі встановили дубовий хрест із написом: «Генерал-майор Яків Гандзюк. 1873–1918. По-звірячому вбитий більшовиками».
...Утім, за радянської влади могила була знищена. Лише на початку 1990-х до Києва з Каліфорнії (США) приїжджали внуки генерала і за власні кошти збудували на його могилі пам'ятник...
... Іменем генерала Якова Гандзюка названі вулиці у Києві, Вінниці, Білій Церкві.
6.05.2020 р. указом Президента України ім'я Якова Гандзюка присвоєно 59-й окремій мотопіхотній бригаді Збройних Сил України.

Ігор Мельник,
заступник завідувача науково-дослідного
та музейно-просвітницького відділу,
Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани.

На 90-річчя від дня народження Владики.

Чи знаєте ви, що:
- бабця Блаженнішого Любомира Гузара по материній лінії Олена Демчук з дому Білинкевич входила до кола близької родини Богдана Лепкого – були собі четвертими?..
- троюрідна сестра Владики Ірена, онука батькового брата – стрийка о. Євгена Гузара, була одружена з онуком іншого відомого бережанця – адвоката і письменника Андрія Чайковського?..
- дідо Владики Лев Гузар був бережанським гімназистом?..
- згадуваний стрийко о. Євген Гузар, також колишній бережанський гімназист, упродовж дев'яти літ – у 1882–1891 рр. – служив сотрудником парафії с. Нараїв біля Бережан?..
- батько Блаженнішого Ярослав Гузар як старшина артилерії захищав Бережани у запеклих боях під Посуховом і Вільхівцем 19.06.1919 р.?..
- стрийко Блаженнішого Роман Гузар, батьків двоюрідний брат, у грудні 1918 р. служив у Бережанах старшиною оперативного відділу Начальної Команди (головного Штабу) Галицької Армії?..
- фігуру Ісуса Христа перед храмом Пресвятої Трійці на площі Ринок у Бережанах 25.06.2000 р. було освячено за участі тодішнього єпископа-помічника Глави УГКЦ Любомира Гузара?..
Утім, про все – по порядку.

Частина перша. ГУЗАРІ
Виховані в Завалові і – в Бережанській гімназії
...Почалося з того, що декілька століть тому один із пращурів Блаженнішого Любомира Гузара по батьковій лінії поселився десь біля Бучача [1, с. 9]. Так от...
...Народжений неподалік Бучача (до речі, 26.10.1823 р. – 200 років тому! ) прадід Блаженнішого о. Дмитро Гузар, який понад півстоліття – у 1856–1908 рр. – служив душпастирем у с. Завалів, що на Підгаєччині [1, с. 9] (за іншими даними – навіть із 1855-го [2, s. 158]), мав трьох синів – Володимира, Євгена та Лева й дочку Ольгу [3].
Всі сини о. Дмитра, тобто – Лев, дідо Блаженнішого, і всі дідові брати, навчалися в Бережанській гімназії [1, с. 23, 37; 4, с. 16, 641, 731; 5, с. 78]. До речі, Євгена як свого учня згадував відомий громадський діяч Олександр Барвінський [1, с. 23; 4, с. 41], який у 1868–1871 рр., після закінчення Львівського університету, працював тут на першій своїй посаді – помічником учителя [6], а і Євгена, і Левка – о. Теодор Цегельський, також колишній бережанський гімназист, довголітній парох Струсова [4, с. 717; 7, с. 5]...
Двох синів подальша доля із Бережанщиною не пов'язувала: Володимир працював радником окружного суду в Коломиї [8, с. 35], Лев, дідо Блаженнішого – нотарем у Галичі [1, с. 37; 9].
Дочка о. Дмитра Гузара Ольга – сестра діда Блаженнішого Любомира Гузара – вийшла заміж за колишнього бережанського гімназиста, тоді – члена учнівського таємного гуртка «Громада», а згодом – знаного письменника, редактора й видавця, дійсного члена НТШ, почесного члена Товариства «Просвіта» Володимира Левицького, відомого під псевдонімом Василь Лукич [4, с. 673; 10]. І це також, вочевидь, останнє в її долі, що мало стосунок до Бережан...
Утім, середущий син Євген – о. Євген Гузар, ставши священником, дев'ять літ – у 1882–1891 рр. – служитиме сотрудником парафії с. Нараїв біля Бережан (у 1886–1890 рр. ще й, вочевидь, доїжджав до Завалова – як сотрудник допомагав на парафії батькові – о.-парохові Дмитрові Гузару) [2, s. 158].
Згодом, одразу після Нараєва, о. Є. Гузар стане заступником секретаря митрополита Сильвестра Сембратовича [11], потім – увійде до найближчого оточення Митрополита Андрея Шептицького [12, с. 90] – як почесний крилошанин Митрополичої Капітули, радник Митрополичої Консисторії [13, с. 19], а ще – отримає найвищий сан при папській курії – стане професором-прелатом [12, с. 90]...
Пов'язаною з Бережанами буде родина його дочки. Але про це – пізніше.
...До речі, згадаймо ще о. Дмитра Гузара: у травні 1858-го о. Д. Гузар хоронив у Марковій (сусідня парафія із Заваловом – авт.) померле через тиждень після народження немовля – сина тамтешнього пароха о. Івана Джулинського [14, с. 44; 15, s. 74, 77].

Так, о. Івана Джулинського, який виріс у с. Лапшин біля Бережан, де його батько – о. Теодор Джулинський – тоді служив парохом. Пізніший лапшинський парох, відомий видавець о. Лев Джулинський – молодший брат о. Івана [14, с. 38, 40]...

На фронтах під Бережанами
У боях за Бережани під час Чортківської офензиви 14–21.06.1919 р., вочевидь, брав участь четар Ярослав Гузар – майбутній батько Блаженнішого.
Ще у 1918 р. він перебував у гарматному полку 1-ої Бригади УСС Галицької Армії під командуванням сотника Воєвідки [16], а згодом як старшина був відряджений до 3-го гарматного полку УГА під командою сотника Юліана Шепаровича [17] (до полку Я. Воєвідки зголосився наприкінці 1918-го, оскільки на початку листопада разом із батьком – галицьким нотарем Левом Гузаром – організували тимчасовий комітет, який перебрав у свої руки владу в Галичі [18]).
Коли 19.06.1919 р. на південному відтику фронту під Бережанами «...за Посухів і Вільховець розгорілися запеклі бої, ... полковникові Вольфу (командувачу 3-ої Бережанської Бригади УГА – авт.), ймовірно, довелося спрямувати на допомогу південному крилу всі батареї отамана Шепаровича» [19, с. 41].
У складі «всіх батарей отамана Шепаровича», вочевидь, вибивав ворога з Бережан і четар Ярослав Гузар...
...Утім, із родини не лише він звільняв Бережани – гарматним полком 1-ої Бригади УСС командував чоловік двоєрідної тітки Блаженнішого – народженої в Завалові дочки о. Євгена Гузара Любові Ірини Ярослав Воєвідка [20].
Вони одружилися 9.08.1918 р., а невдовзі, восени того ж 1918-го, з настанням ЗУНР колишній старшина артилерії австро-угорської армії Я. Воєвідка сформував і очолив гарматний полк у складі 1-ої Бригади УСС Галицької Армії і – пішов на фронт [21; 22; 23].
«На північному відтинку о 19-й годині 20 червня артилерійська група отамана Воєвідки, яку додатково посилили батареї 6-ої Бригади, ... розпочала півгодинну артпідготовку атаки на відтинку Лапшин–Гиновичі» [19, с. 51].
«За виявлену надзвичайну хоробрість і відвагу в Чортківській офензиві, а головно – за побідний наступ із здобуття Бережан», Начальна Команда УГА наказом ч. 43 від 22.06.1919 р. присвоїла Ярославові Воєвідці звання отамана (майора) [21]...

Породичені з Андрієм Чайковським
Сталося так, що сам Я. Воєвідка «...у період тимчасового перебування УГА у складі червоної армії наприкінці березня 1920 р. був розстріляний більшовицьким комісаром Ольгополя Я. Табукашвілі у с. Піщанка (нині – на Вінничині)» [24].
Через шість років, 1926-го, його вдова, двоєрідна тітка Блаженнішого Любов Ірина вийшла заміж удруге [16], і її дочка від другого шлюбу Ірена Ростислава згодом стала дружиною Миколи Ставничого [25] – онука відомого письменника, а у 1886–1914 рр. – адвоката у Бережанах Андрія Чайковського, сина його народженої у Бережанах доньки Марії й Романа Ставничого, уродженця с. Куропатники [26, с. 202], колишнього бережанського гімназиста, чий батько – Омелян Ставничий – згодом працював управителем школи в с. Потутори [27, с. 4]...
Тобто, троюрідна сестра Блаженнішого Любомира Гузара Ірена була одружена з онуком відомого бережанця – адвоката і письменника Андрія Чайковського.

У Начальній Команді Галицької Армії в Бережанах
У Начальній Команді Галицької Армії – головному Штабі, який із 25.11.1918 р. до перших чисел січня 1919-го розміщувався в Бережанах – в будівлі окружного суду (нині – головний корпус Бережанського агротехнічного інституту), служив уродженець Завалова Роман Гузар – син о. Євгена Гузара, рідний брат згадуваної Любові Ірини, тобто – стрийко Блаженнішого Любомира – батьків двоюрідний брат.
Відомо, що 1.11.1918 р. він зголосився до УГА і був призначений до Начальної Команди – старшиною оперативного відділу НКГА у Бережанах і потім – у Ходорові [28; 29], згодом – сотником генеральної булави УГА [30, с. 6]...

Частина друга. ГЛІБОВИЦЬКІ. РОДИННІ СТОСУНКИ З ЛЕПКИМИ
...Свого часу – у другій половині XVIII ст., за декілька десятиліть до о. Дмитра Гузара – парохом у Завалові на Підгаєччині служив о. Іван Глібовицький, народжений близько 1747 р. [31; 32, додаток; 33].
Вочевидь, мав п'ять синів, серед яких – Іван (як і батько) [31; 33] і Григорій [33] (у деяких джерелах цей син поданий без імені [31; 34] або ж названий Теодором [32, с. 139]).
...Син Іван (1782–1847) як і батько також став священником, служив на Борщівщині. Згодом у його родині народився син Йосиф – о. Йосиф Глібовицький (1809–1891) [35; 36, с. 241; 2, s. 133], який майже півстоліття – у 1845–1891 рр. – служив парохом у с. Яблуниця на Надвірнянщині [2, s. 133; 36, с. 241; 37].
Донька о. Йосифа Елеонора (1844–1912) була замужем за о. Йосифом Білинкевичем, упродовж 1870–1916 рр. – парохом с. Рукомиш Бучацького повіту [36, с. 243; 37; 38; 39], а їхня донька Олена (1874–1912) – за о. Лукою Демчуком [40], багатолітнім парохом зборівського Кального.
Саме донька Олени з дому Білинкевич і о. Луки Демчуків – Ростислава Олександра Демчук разом зі згадуваним раніше Ярославом Гузаром стали батьками Блаженнішого Любомира Гузара [33; 36, с. 243; 41]. Це – одна вітка, що походить від о. Івана Глібовицького (старшого), народженого близько 1747 р.
...Друга вітка. Інший син о. Івана Глібовицького (старшого) – вочевидь, таки Григорій – працював управителем дібр у с. Лісна Слобідка біля Коломиї [33; 34]. Його ж сином був не хто інший, як о. Михайло Глібовицький, парох Бережан у 1873–1887 рр., багатолітній бережанський декан [33; 34; 42].
Щоправда, як уже згадувалося, існує версія, що о. Михайло Глібовицький був сином іншого із братів – Теодора, який працював економом у с. Рибник Бережанського повіту (насправді, у Бережанському повіті було с. Рибники – авт.), а управителем дібр у Лісній Слобідці був ще інший із братів – син о. Івана (старшого) Йосиф [32, с. 139]. Утім, документальних підтверджень цієї версії віднайти не вдалося...
Так чи інакше – чи то сином Григорія, чи Теодора, але о. Михайло Глібовицький беззаперечно був онуком о. Івана Глібовицького (старшого) [31; 32, с. 139; 33; 34; 42]. Тобто – онуком того самого о. Івана Глібовицького, народженого близько 1747 р., який служив парохом у с. Завалів і з якого починається видимий родовід Блаженнішого Любомира Гузара!
Беззаперечним є й інше: онуком о. Михайла Глібовицького – сином його доньки Домни та о. Сильвестра Лепкого – був Богдан Лепкий.
...Тобто, випадає, що о. Михайло Глібовицький, дід Богдана Лепкого, був двоюрідним братом о. Йосифа Глібовицького – прапрадіда Блаженнішого Любомира Гузара. Відповідно, Богдан Лепкий і бабця Владики по материній лінії Олена Демчук з дому Білинкевич були собі четвертими...
І тут варто сказати таке. При підготовці статті важливо було звірити ці висліди своїх розвідок з тими, хто скрупульозно й фахово досліджує родоводи Гузарів, Глібовицьких. На лист люб'язно відповіла Марія Рипан (Канада), племінниця Блаженнішого Любомира Гузара – дочка його старшої сестри Марти. Її дослідження, щоправда, поки що не видані, лише зосередженні в конспектах, підтверджують головне – родинну спорідненість Гузарів і Лепких.
Згадала пані Марія й про свої відвідини в липні 2017 р. Бережан і – нашого Музею сакрального мистецтва та історії переслідуваної церкви – музею, у відкритті якого у 2000-му брав участь її вуйко...

Частина третя. БЛАЖЕННІШИЙ ЛЮБОМИР ГУЗАР – У БЕРЕЖАНАХ
...25.06.2000 р. на центральній площі Бережан тодішній єпископ-помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар очолив Божественну Літургію з нагоди ювілейного двотисячоліття від Різдва Христового за участю шести архиєреїв, великої кількості духовенства, монашества та мирян.
Тоді ж було освячено щойно споруджену перед храмом фігуру Ісуса Христа – Доброго Пастиря і відкрито унікальний, перший на той час Музей переслідуваної Церкви, що розмістився у будівлях міської Ратуші (нині – Музей сакрального мистецтва та історії переслідуваної церкви Державного історико-архітектурного заповідника у м. Бережани).
У Книзі відгуків музею Владика залишив запис: «25 червня 2000. Нехай Господь благословить цей почин – Музей нескореної Церкви. Нам не можна цей період – трагічний і героїчний в історії нашої Греко-Католицької Церкви забути! Любомир, єп.-пом. Глави УГКЦ».

ЕПІЛОГ
...17.02.2022 р. рішенням сесії Бережанської міської ради іменем Любомира Гузара названо вулицю у центральній частині Бережан.

Джерела та література
1. Володимир Чистух. Завалівське коріння Блаженнішого Любомира Гузара. – Львів: Логос, 2017.
2. Дмитро Блажейовський. Історичний шематизм Львівської Архієпархії (1832–1944). Том II. Духовенство і Релігійні Згромадження. / Національний Університет Київська-Могилянська Академія, Український Католицький Університет Св. Климента Папи у Львові. – Київ: Видавничий Дім «КМ Академія», 2004.
3. Дмитро Гузар нар. 26 жовтня 1823 пом. 2 березня 1908. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:923663.
4. Бережанська гімназія. Сторінки історії. Ювілейна книга. / Упорядник і відповід. ред. Надія Волинець. – Тернопіль: Джура, 2007.
5. Бережанська Земля. Історично-мемуарний збірник. / Комітет «Видавництва Бережани». – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1970.
6. Олена Аркуша. Олександр Барвінський. Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; гол. ред. Я.Ісаєвич; упоряд.: М.Литвин, І. Патер, І.Соляр. – Львів, 2009. URL: http://www.inst-ukr.lviv.ua/uk/publications/materials/documents/?newsid=72.
7. о. Теодор Цегельський. 60 літ по матурі. // Діло. 1938. №160. 24.07. URL: https://libraria.ua/issues/192/21253/?PageNumber=5&ArticleId=792447&Search=%D0%A6%D0%B5%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%93%D1%83%D0%B7%D0%B0%D1%80.
8. Наталія Мисак. Українські судді в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття: соціально-професійний портрет. URL: https://www.inst-ukr.lviv.ua/download.php?portfolioitemid=470.
9. Лев Гузар нар. 26 грудня 1858 пом. 29 липня 1923. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:923662.
10. Володимир Левицький нар. 2 вересня 1856 пом. 6 жовтня 1938. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:1016438.
11. Львівський синод 1891. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B4_1891.
12. Мандрик-Мельничук М.В. Історична реконструкція буковинського відгалуження родоводу Гузарів. // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. Випуск 120. – Київ, 2017.
13. Шематизм всего клира греко-католицкой Митрополичой Архієпархії Львовской на рок 1914. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16354/edition/14714/content.
14. Роман Горак. Кривда. / Лев Джулинський: священник, видавець, громадський діяч. Збірник матеріфалів. / автор-упорядник Олександр Коковін. – Львів: видавництво «Свічадо», 2015.
15. Schematismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis pro Anno Domini 1858. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16166/edition/14638/content.
16. Відомі випускники першої гімназії (1905–1939). URL: http://gimnazia1.if.ua/uk/istoriia-ta-suchasnist/19-vidomi-vipuskniki.html.
17. Династія Гузарів. URL: http://ifoonsku.ucoz.ua/news/dinastija_guzariv/2018-02-09-5135.
18. 2023 рік – рік родини Гузарів на Тернопільщині. URL: https://svoboda.te.ua/2023-rik-rik-rodyny-guzariv-na-ternopilshhyni/.
19. Олександр Дєдик. Чортківська офензива. Частина II. – Львів: видавництво «Астролябія», 2015.
20. Любов Ірина Гузар (Воєвідка, Петрик) нар. 13 травня 1890 пом. 24 лютого 1967. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:923826.
21. У Петранці вшанували отамана УГА Ярослава Воєвідку, жорстоко вбитого комісаром. URL: https://vikna.if.ua/news/category/if/2020/11/19/116263/view.
22. Ярослав Воєвідка – отаман УГА. URL: http://ukrpohliad.org/calendar/yaroslav-voyevidka-otaman-uga.html.
23. Стеців Я.В. Участь українських офіцерів-артилеристів Австро-Угорської армії в Першій світовій війні. URL: https://www.google.com/url?esrc=s&q=&rct=j&sa=U&url=http://vnv.asv.gov.ua/article/view/266683/262658&ved=2ahUKEwjp0_y1yZf9AhU-DRAIHYM8AQ8QFnoECAkQAg&usg=AOvVaw1nHby_RXuZ-GU2FirnhJJW.
24. Воєвідка Ярослав. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%94%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D0%B0_%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2.
25. Ірена Ростислава Петрик (Ставнича) нар. 27 жовтня 1927 пом. 29 жовтня 2009. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:798458.
26. Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження: У 3 т. – Т.З. / Упорядкування Б.Якимовича за участю З.Грень, О.Седляра. – Львів, 2002.
27. Береж інфо. 2012. №17 URL: https://issuu.com/info.berezhany.net/docs/berezh_233.
28. Начальна команда Галицької армії / М.Р. Литвин // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І.М.Дзюба, А.І.Жуковський, М.Г.Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/article-71026.
29. Роман Гузар. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D1%83%D0%B7%D0%B0%D1%80.
30. Діло. 1930. №209. 20.09. URL: https://libraria.ua/issues/192/22302/?PageNumber=6&ArticleId=826592&Search=%D0%93%D1%83%D0%B7%D0%B0%D1%80.
31. Іван Глібовицький нар. близ. 1747. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770113.
32. Лицар Української Католицької Церкви. / автор-упорядник Уляна Скальська. Івано-Франківськ: видавництво «Нова Зоря», 2007.
33. Конспект досліджень Марії Рипан, племінниці Блаженнішого Любомира Гузара. Витяг від 20.02.2023 р. / особистий архів автора.
34. Глібовицький. https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770036.
35. Іван Глібовицький нар. 1782 пом. 26 березня 1847. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770123.
36. Світлана Флис. Постать о. Йосипа Глібовицького в історії Галичини (другої половини ХІХ ст.).// Науковий вісник Івано-Франківської академії Івана Золотоустого «Добрий Пастир». Богослов'я. Філософія. Історія. – 2019. – Вип.14. URL: http://journal.ifaiz.edu.ua/index.php/gp/article/view/242/274.
37. Йосип Глібовицький нар. 1809 пом. 21 червня 1891. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770126.
38. Елеонора Глібовицька (Білинкевич) нар. 1844 пом. 1912. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770131.
39. Йосип Білинкевич нар. 1840 пом. 23 квітня 1916. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770133.
40. Олена Білинкевич (Демчук) нар. 1874 пом. 1935. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770140.
41. Ростислава Олександра Демчук (Гузар) нар. 3 травня 1904 пом. 23 серпня 1992. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:770142.
42. Михайло Глібовицький нар. 1818 пом. 28 лютого 1887. URL: https://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:602887.

Ігор Мельник,
заступник завідувача науково-дослідного
та музейно-просвітницького відділу
ДІАЗ у м. Бережани.

Чи доводився родичем о. Пахомію Борису брат-чернець Атанасій Борис, який уперше перебував у Краснопущі у 1841-му, потім удруге – у 1844–1846 рр. і, зрештою, втретє – від 1848 р. і, вочевидь, до відходу у Вічність 14.01.1873 р., тобто за 30 літ до народження о. Пахомія – невідомо. Утім, про все – по порядку.

Становлення
...14.02.1903 р. у родині Івана та Марії Борисів у с. Колоденці (донедавна – Кам'янка-Бузький район Львівщини) народився хлопчик, якого охрестили Петром [1, s. 517; 2; 3, с. 59].
Після навчання в гімназіях у Кам'янці-Струмиловій (нині – Кам'янка-Бузька) та Жовкві, 9.10.1920 р. вступив на новіціят оо. Василіян (ЧСВВ) у Крехівському монастирі, на облечинах отримав монаше ім'я Пахомій, а 28.05.1922 р. склав перші обіти.
Далі були роки студій у монастирях: у 1922–1924 рр. вивчав гуманістику в Крехові й Лаврові, наступні два роки – філософію у Кристинополі (нині – Червоноград на Львівщині), а потім ще богословіє – знову у Крехові (1927–1928) і в Кристинополі (1928–1930).
Між тим 29.09.1925 р. у Кристинополі склав довічні обіти, а із 1926-го у зв'язку з хворобою рік – перед студіюванням богословія у Крехові – перебував у Підгорецькому монастирі [1, s. 517; 2; 4, с. 89].
1.12.1929 р. владика Йосафат Коциловський висвятив нового ієромонаха-василіянина – о. Пахомія Петра Бориса [1, s. 517; 2; 3, с. 59], і вже у 1930/31 навчальному році бачимо його викладачем грецької й німецької мов та польської літератури для студентів-василіян у Лаврові [2].

Ігумен Краснопущанського монастиря
Вочевидь, звідти, із Лаврова, 28-річний ієромонах отримав скерування на доволі високу навіть для досвідченого ченця місію: від 17.08.1931 р. до 22.09.1934 р. він – ігумен василіянського монастиря св. Івана Хрестителя у Краснопущі [2; 5] (ігуменом у Краснопущі о. П. Борис поданий у Шематизмі на 1932/33 рр. [6, с. 200], о. Дм. Блажейовський засвідчує його у цьому чині в 1933-му [1, s. 517]).
Тут о. Пахомій Борис змінив на посаді ігумена о. Павла Пушкарського, переведеного до Варшави – настоятелем Варшавського монастиря оо. Василіян та монастирської церкви [1, s. 538].
Так склалося, що о. П. Борис як отець-настоятель чернечої обителі був наймолодшим за віком із тодішніх краснопущанських ієромонахів: на початок 1932-го тут перебували 36-річний о. Микола Камінецький [1, s. 524] і два вже старших – 60-річний о. Євген Мальчинський і 62-річний о. Анатоль Стремецький, а також шість братів-ченців [6, с. 200].
Утім, це не завадило йому управляти монастирем упродовж трьох років: у 1934-му в Краснопущі його змінив ровесник – 31-річний о. Йосиф Петро Галабарда, який служив тут ігуменом наступних три роки – до 1937-го [1, s. 521].
Отець Пахомій Борис перейшов до Жовкви: спершу – до монастиря, а в 1935–1939 рр. був останнім довоєнним головним редактором часопису оо. Василіян «Місіонар» [7, с. 89; 8, с. 114; 9, с. 134; 10, с. 135; 11, с. 141; 12, зворот обкладинки; 13, с. 413] (за іншими даними, у 1936–1939 рр. [2]).

Редактор «Місіонаря»
«У квітні 1935 р. редактором «Місіонаря» став о. Пахомій Борис, ЧСВВ. Він бачив своїм завданням духовне виховання читачів «Місіонаря» та членів Апостольства Молитви. Тому часопис подавав науки про духовні практики, пояснював засади досконалого християнського життя, звертав особливу увагу на Службу Божу та її символіку. Великого значення надавали й художньому оформленню журналу. На його сторінках з'явилося більше різноманітних ілюстрацій на релігійну тематику. Популярність «Місіонаря» з кожним числом зростала, й уже 1939 р. його наклад становив 50 тис. примірників» [14, с. 31].
Скажімо, у травні 1939-го, за редакторства о. П. Бориса, часопис помістив допис із Краснопущі – тато і мама місцевої мешканки Олександри Бернацької повідомляли, що після відправлення д'евятниці біля ікони Божої Матері почалося виздоровлення їхньої дочки – вщухли болі в ногах [15, с. 125].
Цікаво, що три останні передвоєнні редактори «Місіонаря» – від 1932-го до 1939-го – були пов'язані з Краснопущею: крім о. Пахомія Бориса, о. Макарій Каровець – його попередник у 1933–1935 рр. та о. Рафаїл Криницький, редактор у 1932–1933 рр. [7, с. 88–89; 16, с. 114], який згодом мешкатиме у Краснопущанському монастирі аж до його закриття радянською владою, у 1953-му напише із сусіднього з Краснопущею Пліхова листа до Москви – голові ради міністрів СРСР Маленкову – з просьбою дозволити йому відправляти церковну службу у греко-католицькому обряді, бо «є греко-католицьким священником і залишиться ним до кінця свого життя» [17, с. 131], а невдовзі, 25.03.1955 р., помре у Пліхові й буде там похований – біля церкви. Утім – це тема наступних сильветок.
Як і те, що у 1915–1916 рр., у час Першої світової війни, редактором «Місіонаря», який відновлював видання у м. Загреб (Хорватія), був уродженець Бережан, 34-річний о.-василіянин Іван Пришляк (Іван – його монаше ім'я, при хрещенні у церкві Святої Трійці у Бережанах отримав ім'я Микола), випускник богословського факультету Інсбруцького університету (Австрія), рукопокладений особисто Митрополитом Андреєм Шептицьким 29.07.1906 р., який 4.01.1918 р. упокоївся в Бозі в Лаврові ще зовсім молодим – на 37-му році життя [12, зворот обкладинки; 18; 19, с. 21–25]...
...У 1937 р. за редакторства о. П. Бориса в «Місіонарі» був надрукований пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького «Пересторога перед комунізмом», у якому писалося про ворожу політику комуністичної влади СРСР» [3, с. 31].
Останній лист «Місіонаря» о. Пахомій Борис підписав до друку у вересні 1939-го.
Окрім редагування часопису, впорядкував у Жовкві чотири випуски «Календаря «Місіонаря» [8, с. 114, 116].

В'язень ГУЛАГу
...Із приходом більшовиків у 1939-му залишився в Жовкві, продовжував душпастирювати в монастирській парафії та в прилучених церквах.
Згодом переїхав – спочатку до Вороблика Королівського, що на північній Лемківщині, а потім – до Холма [2]. У Холмі на той час відкрилася греко-католицька парафія, яку провадив о. Павло Теодорович, уродженець с. Трибухівці, що на Гусятинщині [20, с. 26; 21].
«Там також перебував о. Пахомій Борис, який винайняв колишню єврейську друкарню і видавав газетку «Холмські вісті», у чому о. Дам'ян (Богун – авт.) і ще два брати василіяни йому допомагали. Вони перебували на нелегальному становищі, тому о. Борис підписував свої статті псевдонімом «Луговий», а о. Богун – «Дем'янів». Крім газети видавали й іншу літературу, щоб зміцнювати вірних у національному дусі, зокрема, видали поему Т. Шевченка «Кавказ». У Холмі тоді були також сестри служебниці Непорочної Діви Марії, які, під проводом о. П. Бориса вели кухню допомоги для втікачів, а їх у той час не бракувало» [20, с. 26].
Після Другої світової війни нова влада переселяє його на Львівщину. А згодом, вочевидь, у 1947-му – арештовує НКВД [2; 3, с. 59; 6, с. 114; 22; 23, с. 22; 24].
Був засуджений до 10 років виправних таборів. Щоправда, відбув сім – у 1954-му звільнений – із табору в Комі АРСР на півночі СРСР [2].

Очільник підпілля оо. Василіян
«У 1954 р. повернувся із заслання ієромонах Пахомій Борис, ЧСВВ, уродженець с. Колоденці. Своє служіння о. Пахомій проводив таємно. По хатах хрестив дітей, вінчав, уділював Св. Тайну Оливопомазання, сповідав і причащав хворих, посвячував доми. Навіть празник Пресвятої Євхаристії святкували урочисто, діти сипали квіти, правда у невеликій кімнаті, Св. Євангелії читались на 4 сторони світу і співали Суплікацію» [24].
Того ж 1954-го повернувся з ув'язнення й довголітній протоігумен ЧСВВ о. Віталій Градюк. Отець Пахомій Борис не лише опікувався ним на старості літ, а й виконував обов'язки секретаря [2] і – ревно взявся за відродження Чину [25, с. 22].
«В 1958 р. о. Пахомій Борис запропонував організувати підпільний монастир Отців Василіян. Всі отці й брати об'єдналися і почали творити підпільну структуру, координувати свої дії, щоб якомога ширше коло вірних католиків охопити духовною опікою» [25, с. 22; 26, с. 19; 27].
Того ж 1958-го о. П. Борис взявся за організацію семінарії для вишколу василіянського новіціяту, підготовки священиків Чину [23, с. 22; 26, с. 19]. Вже наступного 1959-го перший підпільний василіянський монастир-семінарія почав функціонувати у Львові [23, с. 22].
Невдовзі, після смерті о. В. Градюка – перебрав його уряд: у 1961–1972 рр. був обраний підпільним протоігуменом Провінції Найсвятішого Спасителя – очолював підпілля оо. Василіян всієї Галичини [1, s. 517; 2; 3, с. 59; 6, с. 114; 16, с. 127; 28].
До речі, був аж третій із кандидатів, оскільки попередні відмовлялися [29] – місія була не лише відповідальною, а й, вочевидь, головне – небезпечною і ризикованою. Як відомо, і його попередник о. Віталій Градюк, і він, о. Пахомій Борис, перебували під ретельним наглядом радянських органів [3, с. 59].
Попри це, активно займався підпільною душпастирською діяльністю в різних селах Галичини [3, с. 59], здійснював духовну опіку над Згромадженням сестер мироносиць в Івано-Франківську [30, с. 171], відвідував оо.-василіян на Закарпатті разом з іншими діячами греко-католицького підпілля – братами Єронімом та Яківом Тимчуками, Софроном Дмитерком, Павлом Василиком, Йосафатом Федориком, владикою Володимиром Стернюком. Скажімо, «...напередодні Великого посту 1964 р. підпільні священники збиралися на таємній квартирі по вул. Гвардійській у м. Ужгороді, слухали проповіді о. Пахомія (Бориса) ЧСВВ ..., обмінювалися думками і знайомилися з таємно отриманими документами про рішення Другого Ватиканського Собору» [31, с. 186, 189, 196]...

Сповідник Олени Кульчицької
Якийсь час у підпіллі о. Пахомій Борис мешкав у родинному с. Колоденці [32], але здебільшого – у Львові, й зокрема – в домі художниці Олени Кульчицької, уродженки м. Бережани [2].
Про те, що помешкання народної художниці України, лауреата Шевченківської премії О. Кульчицької в будинку на вул. Міцкевича, 7 (тепер – вулиця Листопадового Чину), біля собору Св. Юра у Львові, було місцем зустрічі підпільних священників ЧСВВ, згадував владика Іриней Білик. Окрім о. П. Бориса й владики І. Білика, тут бували також владики Софрон Дмитерко, Йосафат Федорик [33].
Більше того: Провінційна Капітула (збори) у 1961 р., на якій о. П. Борис був обраний протоігуменом ЧСВВ після о. В. Градюка, проходила саме в помешканні відомої художниці. Окрім цієї, там же відбулося ще дві капітули Чину у підпіллі [23, с. 21; 34, с. 12].
«Цікавий є той факт, що протоігумен о. Пахомій Борис, майже щодня на квартирі пані Кульчицької відправляв Службу Божу, на якій була пані Олена на візочку, напівпаралізована і кожний раз причащалася. Про цю квартиру майже всі оо. Василіяни знали й там заходили зустрінутися зі своїм протоігуменом» [3, с. 58].
Про те, що після 1958 р. приводила о. П. Бориса сповідати Олену Кульчицьку, згадувала сестра-служебниця Кипріана (Катерина Шух), яка, повернувшись із таборів, працювала в художниці [35].

Останні роки
Отця Пахомія не раз викликали на розмову до уповноваженого у справах релігії. Якось заявили: «Ми все про Вас знаємо!». Отець усміхнувся і спокійно відповів: «Вас би треба було усіх вигнати, якщо б ви нічого про нас не знали!» [36].
Як згадував владика С. Дмитерко, у 1965 р. протоігумен о. П. Борис брав участь у перепохованні в Івано-Франківську привезеного з табору біля Челябінська (нині – РФ) тіла єпископа Григорія Балагурака [37]. Похорон співали у підпільному монастирі сестер-мироносиць, яким, як згадувалося, опікувався о.-протоігумен Пахомій Борис [38].
А невдовзі, 1967-го, у Львові разом з оо. Артемієм та Ігнатієм Цегельськими, о. Смалем, ЧНІ, таємно запечатував гріб відомого історика, академіка Івана Крип'якевича [39, с. 17; 40, с. 241], рідного брата колишнього, із 1919-го, вчителя, а у 1932–1944 рр. – професора Бережанської гімназії Лева Крип'якевича, який на той час перебував на еміграції у США [40, с. 241].
До речі, Іван Крип'якевич упродовж життя тісно співпрацював з Чином, після 1929 р. навіть якийсь час мешкав у василіянському монастирі в Жовкві, а згодом, з радянською окупацією, допоміг вберегти від повного пограбування і знищення Василіянський Центральний архів і бібліотеку Чину, що знаходилися у монастирі св. Онуфрія у Львові [23, с. 27; 41].
...Сам же о. Пахомій Петро Борис помер у Львові 27.11.1973 р. – на 71-му році життя, 52-му чернечого покликання, 44-му священнослужіння [1, s. 517; 42; 43] (за іншими даними, 28 листопада [2; 44]).
Похований у рідних Колоденцях [2]. «Підпільні священники, одягнені, правда, по цивільному, обносили тіло о. Пахомія навколо храму Св. Пророка Іллі. Через сильну хуртовину кагебісти не сподівалися на такий величавий похорон священника і сильний вияв віри і відвагу мирян, тому не було опору ні насильства з їх сторони» [24]...

Епілог
...«У 1972 році на Другій Провінційній капітулі ЧСВВ у підпіллі, після смерті довголітнього протоігумена Галицької провінції Василіянського Чину ієрм. Пахомія Бориса, в помешканні видатної української художниці й громадської діячки Олени Кульчицької було обрано нового протоігумена ЧСВВ ієрм. Дам'яна Богуна» [3, с. 58; 25, с. 21]...
«Саме о. Пахомію Борису, о. Єроніму Тимчуку та о. Дам'яну Богуну Василіянський Чин завдячує тим, що незважаючи на своє існування в екстремальних умовах підпілля в період радянського комуністичного режиму, Чин не тільки зберіг свою організаційну чернечу структуру, а й працював, зростав, розвивався, жив і став важливою ланкою в мережі підпільної УГКЦ» [25, с. 22]...

Джерела та література
1. Дмитро Блажейовський. Історичний шематизм Львівської Архієпархії (1832–1944). Том II. Духовенство і Релігійні Згромадження. / Національний Університет Київська-Могилянська Академія, Український Католицький Університет Св. Климента Папи у Львові. – Київ: Видавничий Дім «КМ Академія», 2004.
2. Пахомій Борис. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Пахомій_Борис.
3. Дмитро Козак. Ієромонах Дам'ян Богун, ЧСВВ – «ісповідник віри» Української греко-католицької церкви. / Український Католицький Університет. Магістерська робота. – Львів, 2022. URL: https://er.ucu.edu.ua/bitstream/handle/1/3036/Kozak_mag.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
4. Спис парохій і священиків гр.-кат. злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік 1924. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16318/edition/14972/content.
5. Краснопущанський монастир. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%83%D1%89%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%80.
6. Шематизм гр. кат. духовенства Львівської архієпархії на рік 1932/33. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16358/edition/14704/content.
7. Бліхарський Роман. Українська релігійна преса Галичини (1853–1939 рр.): структурно-функціональний та тематико-типологічний аспекти. Дисертація. – Запоріжжя, 2021. URL: http://virtuni.education.zp.ua/info_cpu/sites/default/files/Bliharskii_dis.pdf.
8. Петро Шкраб'юк. Монаший Чин Отців Василіян у національному житті України. – Львів: видавництво оо. Василіян «Місіонар», 2005.
9. Шематизм греко-католицького духовенства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік Божий 1936. URL: https://www.pbc.rzeszow.pl/dlibra/publication/13008/edition/11887/content?ref=desc.
10. Шематизм греко-католицького духовенства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік Божий 1937. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16324/edition/14977/content.
11. Шематизм греко-католицького духовенства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік Божий 1938/39. URL: https://dlibra.kul.pl/dlibra/publication/16325/edition/14978/content.
12. Місіонар. 1997. №11. URL: https://archive.org/details/misionar/Misionar_1997.11/page/n1/mode/2up.
13. Записки Чина св. Василія Великого. Т.V. Вип. 1–4. Передвоєнні невидані «Записки ЧСВВ». Т.IV–V–VI. – Львів–Рим, 1942–1967.
14. Листи до народу отців Василіян. Історія. Фрагменти. // Місіонар. 2022. №12. URL: https://misionar.in.ua/-/media/files/1/6/1671813988-12(345).pdf.
15. Місіонар Ісусового Серця. 1939. ч.5.
16. о. Ісидор Патрило, ЧСВВ. Нарис історії Галицької Провінції ЧСВВ. / Записки Чина св. Василія Великого. Т.XI. Вип. 1–4. – Рим, 1982. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/7210/file.pdf.
17. Ярослав Стоцький. Греко-католицька опозиція в 1946–1953 рр. (на прикладі Тернопільщини). // Збірник праць Тернопільського осередку НТШ. Т.1. – Тернопіль, 2004. URL: http://elartu.tntu.edu.ua/handle/123456789/13872.
18. Традиція часопису «Місіонар» тривалістю 110 років. URL: https://www.osbm.org.ua/index.php/publikatsiyi/yuviley-chsvv-400-littya/3852-tradytsiia-chasopysu-misionar-tryvalistiu-110-rokiv-2.
19. о. Єронім Грім, ЧСВВ. Листи до народу отців Василіян. Історія. Фрагменти. // Місіонар. 2023. №2. URL: https://misionar.in.ua/-/media/files/1/6/1675499930-2-(347).pdf.
20. Заведюк Д. о. Отець Дам'ян Григорій Богун, ЧСВВ Протоігумен Провінції оо. Василіян в Україні. // Місіонар. 2009. №1. URL: https://archive.org/details/misionar/Misionar_2009.01/page/n25/mode/2up.
21. Теодорович Павло Петро. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE.
22. Буткевич Андрій. «Отці-василіяни: 400 років служіння – Богові, Церкві, Україні». URL: https://risu.ua/otci-vasiliyani-400-rokiv-sluzhinnya-bogovi-cerkvi-ukrajini_n41747.
23. Володимир Гіщинський. Тернистий шлях Василіянського Чину в роки панування в Західній Україні радянського комуністичного режиму (1939-1989). // Місіонар. 2007. №2. URL: https://archive.org/details/misionar/Misionar_2007.02/page/n21/mode/2up.
24. Новояричівський деканат. Храм св. пр. Іллі в с. Колоденці. URL: http://sokaleparchy.org.ua/index.php/2009-06-02-08-03-45/parafii/1118-novoyarychivskyj.
25. Володимир Гіщинський. Тернистий шлях Василіянського Чину в роки панування в Західній Україні радянського комуністичного режиму (1939-1989). // Місіонар. 2007. №3. URL: https://archive.org/details/misionar/Misionar_2007.03/page/n19/mode/2up.
26. Лідія Купчик. Серце, повне любові. // Місіонар. 1994. №12. URL: https://archive.org/details/misionar/Misionar_1994.12/page/n17/mode/2up.
27. Відійшов у Вічність о. Антоній Теодор Масюк, ЧСВВ. URL: https://osbm-kyiv.com.ua/vidijshov-u-vichnist/.
28. Історія Провінції. URL: https://osbm.in.ua/about/history-osbm/.
29. о. Полікарп, ЧСВВ. Пам'ять праведників фундамент спільноти вірних. URL: http://missiopc.blogspot.com/2019/09/30_28.html.
30. Ольга Маслій. Діяльність Згромадження сестер мироносиць на Прикарпатті в «катакомбний» період існування УГКЦ (1946–1989 рр.). // Науковий вісник ІФБУ «Добрий Пастир»: Зб. наук. праць. Вип. 7. Богослов'я. – 2015. URL: https://www.google.com/url?esrc=s&q=&rct=j&sa=U&url=http://journal.ifaiz.edu.ua/index.php/gp/article/download/109/107/112&ved=2ahUKEwjYvJDKu4r9AhXDxIsKHc5ECCU4FBAWegQIBRAC&usg=AOvVaw28DSav_GUbtbHZlhvhQy6e.
31. Майороші Марія. Мукачівська єпархія та Галицька митрополія: інституційні та особистісні взаємини між греко-католицькими провінціями та їхнім кліром (1919-1991). Дисертація. / ДВНЗ «Ужгородський національний університет», Львівський національний університет ім. І.Франка. – Ужгород–2021. URL: https://lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2021/09/dis_maioroshi.pdf.
32. о. Іван Возняк, ЧСВВ. Чернець великого серця. URL: https://misionar.in.ua/publish/vchymosya-z-zhyttya/chyernyets-vyelikogo-syertsya/.
33. Владика Іриней Білик, ЧСВВ. До 10-х роковин повернення до дому Отця Небесного владики Софрона Дмитерка (ЧСВВ). URL: https://misionar.in.ua/publish/vchymosya-z-zhyttya/do-10-kh-rokovin-povyernyennya-do-domu-ottsya-nyebyesnogo-vladiki-sofrona-dmityerka-chsvv/.
34. Ярослав Стоцький. Стан катакомбної Української Греко-Католицької Церкви і спроби легального відродження греко-католицьких громад під час Хрущовської «відлиги». / «Катакомбна Церква» (двадцятиліттю виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля присв'ячується). Статті і матеріали. / Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України. – Львів: «Логос», 2009. URL: http://religio.org.ua/public/site/files/catacomb-church.pdf.
35. В Інституті Історії Церкви завершилася практика студентів ЛДС СД та ФБФ УКУ. URL: http://ichistory.org.ua/2015/10/05/v-instytuti-istoriyi-tserkvy-rozpochynayet-sya-praktyka-studentiv-lds-sd-ta-fbf/.
36. о. Полікарп Марцелюк, ЧСВВ. Блаженний Віталій покровитель колонії у Дрогобичі. URL: http://missiopc.blogspot.com/2013/09/blog-post_19.html.
37. о. Йосафат Фітель ЧСВВ. Єпископ-страдник. URL: https://gk.if.ua/2011/10/21/4336/.
38. Григорій (Балагурак). URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9_(%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%BA).
39. Зеновія Шульга. Текстиль як зброя. URL: https://manusbook.com/9033_Shulha_Texul_Katalogue_Texture/17/.
40. Тернопільський Енциклопедичний Словник. Т.2. / редкол.: Г.Яворський та ін. – Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005.
41. Петро Шкраб'юк. Задля пам'яті живої... Як постав інститут українознавства. URL: https://misionar.in.ua/publish/doslidzhennia-i-povchannia/zadlya-pam-yati-zhivoyi/.
42. Некрологи ЧСВВ. Листопад. URL: http://osbm.info/lystopad/.
43. Витяг з «Пом'яника» Чину Св. Василія Великого – листопад. URL: http://www.bazylianie.pl/?option=com_content&view=article&id=446.
44. Колоденці. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%
B5%D0%BD%D1%86%D1%96.

Ігор Мельник,
заступник завідувача науково-дослідного
та музейно-просвітницького відділу
ДІАЗ у м. Бережани.